Хресна проща. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
кларнетів» й «Золотого гомону».
– І ми маємо за ним співати «та нехай собі як знають – партія веде!»?
– Мусимо про це забути, – не здавався Ігор. – Рембо був авантюристом, навіть рабів продавав, але це не завадило йому залишитися в пам'яті людей великим поетом…
– О, як я легко спіймав тебе, Ігоре! – злобно засміявся Аркадій. – Ти вже загодя прокладаєш собі стежку до колабораціонізму. А чому б і ні: вся російська література навперейми вихваляє совєтський лад, то й ти…
Ігор зблід, такої образи не чекав. Антон бачив, що назріває конфлікт, він не хотів цього, але й сам ще не знав, на чий бік стати; відчув, зрештою, як його угодовський настрій враз погас. Сталася у світі подія, після якої кожен мусить визначити своє місце; Антон остаточно втратив віру в можливість удосконалення чинного ладу: звір хижо вишкірив зуби.
– Ви заговорили про несумісні речі, – сказав примирливо. – Коли російський поет прославляє Леніна, то він господар у своєму домі й робить що йому забажається. Та якщо так само чинить поет український – то він при цьому мусить надівати маску лакея, яку навряд чи спроможеться коли-небудь здерти з обличчя…
– Тож вибираймо нині, як хто з нас поведеться, – промовив виклично Мирон. – Час не чекає… А втім, запиймо згоду, й подай нам, Боже, єдиномисліє, як заповідав Шевченко. Я привіз від діда з Бродів бутельку сливовиці. Чи, може, ви всі абстиненти?
– Що ні, то ні, – відказав Антон, полегшено зітхнувши.
Мирон досягнув з полиці келишки, налив у них трунку й не переставав торохтіти: «Чичиков, Чичиков погнав нині свою тройку в Європу на ловлю душ!»
Доленко перший вихилив чарку, витер вуса долонею й мовив до Мирона:
– Досить нам на нині політики.
Аркадій навіть не торкнувся до чарки, йому враз стало нудно в товаристві, його погляд втратив насмішливо-переможний полиск, він бездумно водив очима, ніби й не бачив друзів – й тут спіймав себе на думці, що йому бракує Ліди; згадавши про неї, поправив краватку, немов застерігав себе від її глузливого зауваження: елегантний денді, тобі з-під краватки біліє ґудзик!; Ліда переслідувала його й тоді, коли її поруч не було, й тих насмішок Аркадієві ніби враз забракло; про Оресту більше не думав – той встид, якого зазнав від неї, враз здимів безслідно; цієї миті Аркадій пожалів Ігоря, безнадійно закоханого в пусте дівчисько, й не пишався більше перемогою над нею; він запрагнув перемогти Ліду, покорити її, здобути й, можливо, залишитися з нею назавжди; непоправний перелесник відчув у душі щось схоже на справжнє кохання, й самому було дивно, що подібне може з ним трапитися.
Аркадій таки вихилив чарку, немов для відваги перед боєм, несподівано для товариства квапно попрощався й подався на Замарстинів. Аж тепер втямив, що ніхто, крім насмішкуватої Ліди, ніколи не був йому потрібен й що саме у тій іронічності таїлася її зваба…
Хлопці випили ще по одній і почали прощатися з Мироном. Мирон провів їх на вулицю, надворі вже сутеніло, й