Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван БагрянийЧитать онлайн книгу.
такого Єгипту, куди б можна втекти нам… Та й від кого? Від себе? Га? А чи… Ні, брате! Від Божої… чуєш?., від Божої кари не втечеш! Так-так! Від Божої кари!..
Максим здригнув. В устах Соломона щойно сказана фраза про «Божу кару» звучала страшно, як брудне, дивовижне блюзнірство, вдаряючи сопухом цинізму й фальші в ніс. «Верх, верх забріханости й мерзоти! – подумав приголомшений Максим. – Це Соломон, професор діямату, доктор матеріялістичної філософії, говорить про Бога!» Максим відчув, що тратить останнє опертя, яке ще зберігалося в його химерній надії на духову велич, цілість і силу цього вченого мужа. А Соломон заговорив, ніби боячись, що він цього разу не встигне висловитись. Він говорив, як ніколи, гаряче і з надривом, уп'явшись очима в Максимові груди:
– Так-то… ха!.. Я бився, як тля в зачарованому світляному колі. І нарешті я його прорвав і вирвався… Я був атеїстом… Ти знаєш… Так, я був атеїстом! А тепер, над цією руїною, ні, над руїною всього-всього, я приходжу до віри Бога… В єдиного Бога!.. Бо немає більше нічого в світі… Холодно й пусто… І тільки Бог – одвічне прибіжище душ людських – це та соломина, за яку я хочу вхопитися, зависаючи над прірвою… Прірва ж!!. І нема за що вхопитися! І от ідея Бога, вічна ідея…
Максим слухав, пильно дивився Соломонові в обличчя й мовчав. Зціпив зуби й мовчав. Відчував, що професором володіє не ідея Бога, а звичайний, підлий, тваринячий страх, рабський страх. І тільки. І це той страх говорить. І було Максимові соромно й гидко, і було йому тужно. Все те про «Божу кару» він чув і раніше від старших і від своєї матері. Але в устах матері ці самі слова про Божий гнів, Страшний суд тощо звучали свято, зворушливо, бо ж зігріті були вогнем великої – якої ж і великої! – щирої, простої, але безмежної віри, перед якою не можна не схиляти голову з глибокою пошаною. Але в Соломонових устах, в устах недавнього «культпропа облпарткому» й знаменитого атеїста-демагога, ці самі слова звучали страшно.
І тільки тепер-от Максим відчув невідповідність клички, яку професор так гордо носив, як титул, даний колись неофітами, що увірували в нього. Справжнє ім'я Соломона, колишнього (ще до революції) Максимового вчителя й заступника директора Н-ської гімназії, – Віктор Феоктистович Смирнов. Незважаючи на свою молодість, він ще до революції був своєрідним божком для молоді, а для старших – незаперечним авторитетом. У гімназії викладав він всесвітню історію, а в місцевій вищепочатковій школі навіть ще й Закон Божий: хоч і не був духовною особою, проте викладав Закон Божий за згодою вищого духовного начальства. Поза школою, в колах місцевої інтелігенції користався він славою ліберального вільнодума й революціонера мислі, відважного й глибокого мислителя. Учні, відповідно до його авторитету й предмету, який він читав, прозвали його Соломоном. І це прізвисько, як титул, лишилось при ньому на все життя. В революцію Соломон десь зник із поля овиду, лише доходили про нього часом фантастичні чутки. Виходило, що він крутився десь чи не біля самого Троцького, якщо навіть не біля самого Леніна. Після революції