Сад Гетсиманський. Іван БагрянийЧитать онлайн книгу.
увазі, але я можу дати вам добру пораду… Отже, хочу попередити вас, що від вас залежатиме – загинути по-дурному, ні за цапову душу, чи видряпатися й повернутися до життя. Ви зрозуміли? А для цього ви повинні…
– «Признатися у всьому щиро»… – продовжив Андрій меланхолійно в тон. – «Покаятися чистосердечно»… «Довести свою вірність»… «Заслужити прощення»… І нарешті – «видати всіх»… От… – і зітхнув.
Начальник осікся і замовк здивовано. Спробував розгніватися, але замість того почервонів розгублено. Помовчав. Нарешті промовив:
– Це ви даремно. Але… гм… я забув, що ви сиділи чимало часу у в'язниці і в таборах. Виходить єрунда – ми говоримо зовсім на різних мовах, ті самі речі сприймаємо зовсім по-різному. Але добре було б, якби ви все-таки мені повірили.
– То було б неприродно, – зітхнув Андрій.
Начальник насупився. Довго мовчав. Мняв недопалок цигарки, розтоптуючи його в попільничці. Подивився, як розпливався останній димок над тією попільничкою, і промурмотів:
– Маєте рацію. Виходить, що ми поставлені в такі непримиренні позиції, при яких взагалі неможливо договоритися. А шкода. Виходить, що нормальні людські взаємини тут виключені.
– Виходить… Нормальні взаємини справді виключені…
Настала понура мовчанка. Начальник встав і заходив по кімнаті чомусь заклопотано. Потім махнув рукою і повернувся на своє місце:
– Ну, Аллах з ним, облишмо про це. Смішно й трагічно, що кожне моє слово ви приймаєте як підступ, але формальна рація за вами. Це цікаве для мене, взагалі для нас, оце дивовижне психологічне явище… Треба буде тим зайнятись ближче… фахівцям… У цьому-бо може бути джерело колосальних трагедій і колізій. А тим часом… (начальник подивився пильно Андрієві в очі). А тим часом… на цьому всі мої до вас запитання і попередження вичерпалися. Все.
Взяв цигарку й знову закурив. Простяг цигарничку Андрієві. На цей раз Андрій вибачливо, ніби роблячи велику прислугу господареві, взяв цигарку, потім так само вибачливо взяв сірники на столі і закурив. А тоді відкинувся глибоко у фотель і крізь дим дивився примруженими очима на начальника. Сержант теж закурив біля вікна і, посміхаючись, спідлоба стежив за кожним Андрієвим рухом. Так вони курили гуртом і мовчали. «Ідилія!» – думав Андрій. По довжелезній паузі, дивлячись, як начальник нервово тарабанив пальцем по столі, Андрій меланхолійно промовив, обминаючи будь-яку форму звертання, бо «товаришу» не пасувало, а «громадянине» було надто неоковирне, через те він звернувся так, без ніякої форми, дивлячись начальникові в обличчя:
– Все… А тепер – чи не міг би я вас дещо запитати?
– Будь ласка, – охоче згодився начальник.
– Чи не можете ви мені сказати, за що конкретно мене заарештовано, в чому мене обвинувачують?
– Не знаю.
Андрій посміхнувся:
– Неправильно. Ви неправильно відповіли. Ви мусіли сказати: «Не можу».
– Слушно.
– Дякую. Друге запитання – чи не знаєте ви (бачите, я йду вам назустріч самою формою запитання!), чи не знаєте ви,