Сад Гетсиманський. Іван БагрянийЧитать онлайн книгу.
з янголами. Химерний, загадковий світ. Світ-казка. Тісно притискаючись один до одного, вони кружляють по ньому межи столітніми дубами, через смуги світла від освітлених вікон собору. Десь угугукає сова в синіх нетрях ночі, і здається, то вона дивиться примруженим вогненним оком місяця. Тоді вони ще міцніше беруться за руки й біжать… Вони чують дівочий сміх, і поцілунки, і млосний шепіт під церквою, під липами, на горбках, у таємничій темряві… А в церкві читають «Апостолів». У великій-великій церкві з височенними стелями бань, що губляться десь у мороці, куди не сягає світло свічок і лампадок, – прохолода і тиша, і ту тишу ледве порушує монотонний, тремтливий голос читця. Той читець, гейби Хома Брут, злякано стоїть посеред церкви, поглядає одним оком на гріб з Христом, що його, розіп'ятого, а потім знятого поклали отак посеред цієї великої церкви під шкляну покришку, і другим оком читає з книги таємничі слова, вимовляє їх тремтливим голосом – слова про те, як Христа мучили. А кругом читця порожньо – велике світляне коло, і здається, ніхто не сміє того кола переступити, мовби там десь накреслена зачарована лінія, що її ніхто не в силі подолати; люди зрідка входять у морок церкви навшпиньки, нечутно і так само нечутно виходять або, лишившись, тиснуться попід стінами… Стомившись, читець витирає піт і озирається. Тоді з-за колон, десь з мороку виходить до нього інший, переступає світляне коло і, прокашлявшись, несміливо продовжує читати, а перший з полегкістю виходить геть, туди, де шепіт, весняна млость і поцілунки… Чотири маленьких брати, побравшись міцно за руки, стоять нерухомо й дивляться на ворухливі язички свічок там, над Ісусом. Їхні серця б'ються схвильовано й єдиним ритмом. Вони стоять, мов заворожені, бо ще перебувають під чаром іншої ночі, минулої ночі, коли вони разом із своїм батьком приходили до «Плащаниці», до ось цього гробу прикладатися. Невиспані, побравшись за руки і спотикаючись на пішоходах, під мерехтливими зорями вони прибігли опівночі до гробу, дивилися на тяжкі рани пробитих рук і ніг, і, глибоко зворушені виглядом замученої й покладеної в гріб людини, мерехтіли сльозами на неї й один на одного, і стиналися дитячими серцями. Вони не говорили слів, вони не давали обітниць, але в той же час вони присягалися всім своїм єством любити добро й ненавидіти зло, бути вірними, бути дружними, щоб ніхто нікого з них не міг отак розп'ясти… І вони були вірними, вони були дружними.
«Ні!.. Не може бути… – Андрій зітхає й перекладає чоло з зігрітої частини залізної штаби на холодну. – Не може бути». Пекуче запитання «ХТО?», хто продав його, як той Юда Іскаріотський, стоїть перед ним вогненне й непогасаюче, за всіма спогадами, як той місяць за сильветами собору, над місцем його золотоголового дитинства. Стоїть нерозгадане, і Андрій не в силі на нього відповісти. Логіка говорить, що то втяв хтось із його братів, але все нутро бунтується шалено: «Не може бути!»
Його не лякає тюрма, його не турбує його доля – його турбує й пече це прокляте запитання – «Хто?». І він кружляє