Володимир. Семен СкляренкоЧитать онлайн книгу.
заливала хвиля католицизму.
Нічого не могли вдіяти слуги Ватикану на Сході. Не лише папа Бенедикт, вже кілька його попередників думали й дбали про окатоличення слов’янських земель, ще року 956 в Німеччині при Магдебурзькому єпископстві було створено дві нові єпархії – «Partibus infidelium»[28] – для Польщі й для Русі.
Самочинно створивши ці єпархії, Оттон І і папа Іоанн XII діють і далі: призначають «єпископом руським» Адальберта, посилають його до Києва.
Проте княгиня Ольга одразу збагнула, чого прагнуть німецький император і Римський Папа, – не стала навіть розмовляти з «єпископом руським», люди ж руські вигнали Адальберта з Києва, а весь його почт перебили.
– Ми також почнемо розмову з київським князем, – підводить нарешті голову й каже єпископу Льву папа Бенедикт. – Ти не будеш довго спочивати, єпископе, а виїдеш через кілька днів у Кведлінбург, далі – на Русь.
Єпископ дивиться на папу зляканими очима.
– Боюсь, що мене там жде доля Адальберта.
– Історія з Адальбертом не повинна повторитись, – заспокоїв переляканого єпископа папа. – Єпархії для язичників нині не існує, руського єпископа в Магдебурзі немає, а говорити з руськими князями ми можемо й мусимо.
– Ці князі – язичники, варвари!
– Ні, варвара й язичника князя Святослава вже немає. Імператор Оттон повідомив мене, що в Києві сидить син його Ярополк. Він – християнин, його оточують знатні люди, серед яких чимало християн, а дехто потай сповідає й нашу віру. Ти, єпископе, на шляху до Києва заїдеш в Кведлінбург і матимеш розмову з Оттоном. Бажано, щоб він послав з тобою свою людину, звичайно, як священика. Ми, – закінчує він, – пошлемо своїх слів у Київ, а за ними підуть легіони Оттона або ж, навпаки, нехай Оттон посилає спочатку свої легіони, ми підемо на Русь і слідом за ними!
На берегах Тібру тихо. Рим спить. Час спочити й папі.
Розділ третій
1
Кесар Борис, залишивши Константинополь, швидко проминув Аркадіополь і Адріанополь, бо весь південь Болгарії був захоплений акритами[29], і вже наближався до Родопів[30], бачив удалині зелені передгір’я, білі, вкриті снігами вершини хребта.
Він був не один, поряд з ним на коні їхав брат Роман, їх оточувала сотня переодягнутих у болгарський одяг легіонерів – все, що міг дати йому проедр Василь.
Звичайно, покладатись на цю збройну силу не доводилось, – що сотня легіонерів для кесаря Бориса, який жадав захопити батьківський стіл і відбити в Шишманів усю Болгарію?
Через це кесар, переїжджаючи ночами від града до града і від села до села, розшукував старих боїлів, кметів і боляр, просив у них помочі, радився, як йому бути?
Кметі й боляри у розмовах з Борисом охоче підтримували його, але коли доходило до діла й коли кесар просив дати поміч – гроші, а найпаче людей, – назбирали їх сотню, обіцяли ще прислати пізніше.
Так і наближався кесар до Родопів – з сотнею переодягнутих
Partibus infidelium – області язичників
Акрити – прикордонні війська Візантії.
Родопи – Балканські гори.