Володимир. Семен СкляренкоЧитать онлайн книгу.
землею.
Так велів древній покон свіонів і так зробила дочка Регволда Рогнедь – князь Володимир дозволив їй поховати батька й братів, як велить покон, а дворянам – допомогти їй.
Коли лодія рушила, Рогнедь з розпущеним волоссям, з сльозами на щоках довго стояла на березі, над головою її з шумом літали ластівки, але вона нічого не чула, дивилась і дивилась, як лодія пливе плесом, зникає вдалині.
Так вона й плистиме, бо, якщо десь і пристане до берега, її відштовхнуть полочани – у них свій покон, нехай лодія з мертвими князями пливе до Варязького моря. А коли й там хвиля не прийме її, то й ще далі – до далеких скелястих берегів Свеаріке.
Надходив вечір. Лодії вже не було видно. Рогнедь довго стояла на березі, а тоді піднялась крутою стежкою на гору і зникла у воротях города.
5
Велика стравниця князя Регволда мала головні двері з півдня, від Полоті, – для хазяїна і дружини його, ще одні, з півночі, – для дворян. Посередині стравниці стояв великий стіл, на широких дубових лавах округ нього можна було не тільки сісти, а й покласти меч і щит. Тут після бою під стінами города й у дітинці князь Володимир зібрав старшу свою дружину, щоб перепочити, випити й поїсти, радитись про похід далі.
Надворі вже стемніло. Дворяни запалили на столах залиті ведмежим салом світильні, ґноти яких нестерпно чаділи, поставили горнці й дерев’яні миски з м’ясом, рибою, різним зіллям, корчаги з медом і олом.
Це була звичайна вечеря воїв після ратного труда, пожива для стомленого тіла, услада покаліченому в жорстокій січі.
У цей же час в городі й на погостах, як велів суворий закон війни, вої добрались до медуш, викочували бочки з медом і олом, складали жертви й правили тризну по тих, що загинули під Полотськом.
Вогні палали й далеко за Полотськом, на берегах Двіни, над Дриссою й на Поозер’ї – то полочани одержали вість, що не стало князя Регволда, клали вогнища, гнали серед нічної пітьми коней, щоб приєднатись до воїв князя Володимира.
– Слава Володимиру! – гриміло в стравниці, де так недавно сидів і пирував князь Регволд.
– Слава Володимиру! – лунало скрізь у городі й по долині.
Тільки сам Володимир не пив, говорив з полотським тисяцьким Свидом, що у вирішальну годину велів воям у дітинці обернути мечі проти Регволда, радився з новгородським воєводою Путятою, якого хотів залишити посадником своїм у Полотську.
– Залишаю тобі невелику дружину, а ти заутра скликай людей, говори, що мир і тиша повинні стояти в Полотській землі, блюди їхні закони й покони, дивись на захід, звідки невпинно загрожує ворог, дивись і на схід, посилай нам підмогу.
– А як бути з дочкою Регволда? – запитав Путята.
– Полочани поважають Рогнедь, – вставив слово тисяцький Свид. – Дівчина справедлива, смілива, на ловах іде поряд з мужами, з убогими щедра, не рівня своєму батькові.
– Здається, ми її також не скривдили? – звернувся Володимир до Путяти.
– Так, княже. Рогнедь поховала за твоїм