Раніше ніж їх повісять. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.
Лоґен не обманювався. Він бачив усе це вже сотню разів.
– А ти хочеш дотерпіти до ранку? – буркнув він.
– Просто стеж за власними недоліками, північанину, – процідив Лютар, посунувшись униз схилом. – У тебе їх удосталь!
Він, незграбний і недосвідчений, випхався за край дупою догори й гучно задзвенів коліщатками великих блискучих шпор.
Лоґен схопив його за плащ, перш ніж він віддалився бодай на крок.
– Ти ж знімеш оці штуки, перш ніж піти, правда?
– Що?
– Ці блядські шпори! Я сказав: непомітно! Ти б ще дзвоник собі на прутня почепив!
Лютар набурмосився й сів, аби їх зняти.
– Не підводься! – процідив Лоґен і штовхнув його спиною в траву. – Хочеш нас згубити?
– Геть від мене!
Лоґен знову пхнув його донизу, а тоді тицьнув у нього пальцем, щоб до нього точно дійшло.
– Я не збираюся вмирати через твої блядські шпори, так і знай! Якщо не можеш ходити тихо, можеш сидіти тут, із навігатором. – Він зиркнув на Лонгфута. – Може, ви обидва зможете за допомогою навігації дістатися до села, коли ми впевнимося, що там безпечно.
Він захитав головою й поповз униз схилом за Ферро.
Вона вже опинилася на півдорозі до ручаю, перекочувалася й ковзала через розвалені стіни, нишком пробігала між ними, низько пригнувшись і тримаючи руку на руків’ї свого вигнутого меча, швидка й мовчазна, як вітер над рівниною.
Це, звісно, вражало, але Лоґен непогано вмів підкрадатися. Замолоду він цим славився. Він уже й збився з ліку, до скількох шанка та людей підкрався ззаду. Ходили чутки, що перший звук, який можна почути з наближенням Кривавої Дев’ятки – це дзюрчання крові, що витікає з твоєї шиї. Що тут казати, Лоґен Дев’ятипалий уміє бути непомітним.
Він тихо, як миша, підкрався до першої стіни й перекинув через неї одну ногу. Підтягнувся, плавний, як масло, усе ще беззвучний і непомітний. Задня його нога зачепилася за кілька незакріплених камінців і шумно потягнула їх слідом за ним. Він узявся за них, поворушив, збив ліктем ще кілька, і вони гучно попадали довкола нього. Незграбно став на кволу ногу, підвернув її, вереснув від болю, перекинувся й покотився крізь зарості чортополоху.
– Блядь, – пробурчав він, ледве звівшись на ноги й узявшись однією рукою за ефес меча, який геть заплутався в його плащі. Добре, що хоч не витягав його, бо міг би проштрикнути сам себе. Таке було з одним його другом. Він так завзято кричав, що перечепився об корінь дерева й відтяв собі великий шмат голови власною сокирою. Возз’єднався з землею аж бігом.
Лоґен пригнувся серед упалого каміння, чекаючи на чийсь раптовий напад. Нападу не сталося. Тільки вітер дихав у діри в старих стінах і хихотіла вода в ручаї. Він підкрався до купи необтесаного каміння, пройшов у старий дверний проріз і переліз через напіврозвалену стіну, шкутильгаючи й охаючи через пошкоджену ногу та вже майже не стараючись зберігати тишу. Там нікого не було. Він зрозумів це, щойно впав. Пропустити такий провал було неможливо. Шукач, швидше за все, зараз уже ридав би, якби був живий. Лоґен помахав рукою в бік гребеня, а за