Емма. Джейн ОстинЧитать онлайн книгу.
і надія на це зміцніла, коли поширилася чутка, що він написав своїй новоявленій матінці листа з нагоди її одруження. Протягом декількох днів кожен, хто прибував уранці до Гайбері, приносив із собою якусь згадку про той шляхетний лист, що його отримала місіс Вестон. «Сподіваюсь, ви чули про те, що містер Френк Черчілль написав місіс Вестон шляхетного листа? Наскільки я розумію, це був дійсно шляхетний лист. Містер Вудхаус сам сказав мені про це. Він бачив його і каже, що ніколи в житті він не читав такого шляхетного листа».
Це й справді був лист, гідний усіляких похвал. Зрозуміло, що у місіс Вестон склалося про цього молодика дуже позитивне враження; а такий приємний вияв уваги був безперечним доказом його неабиякої розважливості і щонайбажаніим додатком до тих усіляких привітань від різних людей, які місіс Вестон встигла отримати з приводу свого заміжжя. Вона почувалася найщасливішою жінкою в світі; а що прожила на світі чимало, то розуміла, що інші цілком небезпідставно також можуть вважати її щасливою. Єдиним смутком була часткова розлука з друзями, чиї щирі почуття до неї ніколи не охолоджувалися і яким так не хотілося розлучатися з нею!
Вона знала напевне, що інколи за нею сумуватимуть, і не могла без болю в серці думати про те, що Емма втратила єдину втіху, або про те, як вона страждає від скороминущої нудьги, не маючи її співчутливої підтримки. Але ж красунечка Емма мала аж ніяк не слабку вдачу; вона трималася краще, ніж більшість дівчат у подібному становищі; вона була розумна, енергійна та рішуча. Можна було сподіватися, що цих якостей буде цілком досить, аби вона спокійно пережила ті невеликі труднощі і незгоди, яких завдала нова ситуація. А ще втішали дуже близька відстань між Рендоллзом та Гартфілдом, яку самотужки легко могла подолати пішки навіть жінка, а також добра вдача містера Вестона і його чималі статки, котрі з наближенням холодів не перешкодять їм проводити разом кожен другий вечір.
Місіс Вестон не полишало почуття вдячності долі за такий поворот подій; лише зрідка воно переривалося хвилинами жалю, а її задоволення – ба більше, ніж задоволення, – її радісна насолода була такою зрозумілою і такою очевидною, що Емму, дарма що вона знала свого батька дуже добре, інколи просто дивувала його схильність і досі жаліти «бідолашну міс Тейлор» – і тоді, коли вони залишили її в Рендоллзі серед усіх мислимих атрибутів домашнього комфорту, і тоді, коли спостерігали ввечері, як вона йшла до власної карети в супроводі свого елегантного чоловіка. І щоразу, коли вона від'їздила, містер Вудхаус легенько зітхав, промовляючи: «Ох, бідолашна міс Тейлор. Вона так хотіла залишитися».
Надії на те, що місіс Вестон знову зробиться міс Тейлор, не було, як і не було особливої надії на те, що він перестане її жаліти; але через кілька тижнів містер Вудхаус відчув деяке полегшення. Вітання сусідів припинилися; його вже не дратували побажаннями радості з приводу такої сумної події; весільний пиріг – причина його невимовних страждань – був з'їдений дочиста.