Проби. Вибране. Мишель МонтеньЧитать онлайн книгу.
збитий з ніг, показував боягузтво? Хто, повалений і приречений на добивання, відводив від меча шию? Цицерон, Тускуланськірозмови, II,17.
А пригляньмося до жінок. Хто-бо не чув у Парижі про ту, яка здерла з личка шкіру лиш на те, щоб цера була свіжіша, коли з'явиться молода шкіра? Бувають і такі, що видирають собі здорові та міцні зуби, аби їхній голос лунав м'якше і ніжніше або щоб решта зубів виглядала ліпше. Скільки можна навести ще інших прикладів зневаги до болю! На що тільки невісти не здобудуться, перед чим тільки не завагаються, якщо є бодай кволенька надія, що це додасть їм краси?
Ось доведеться тоді сивий висмикувать волос,
Зморшки зі шкіри зганять, щоб лице змолодити.
Я бачив таких, що ковтали пісок та попіл, аби, псуючи шлунок, добитися блідої цери. А які муки вони витерплюють, домагаючися стрункого стану, стиснені й обперезані обручами, що впинаються в ребра аж до живого тіла? Ба, іноді вони навіть замордовують себе!
У багатьох народів повелося зумисне завдавати собі ран на доказ правдивості своїх слів. Наш король наводить чимало таких прикладів, побачених у Польщі серед двораків. Не кажучи вже про те, що й у нас у Франції знаходяться наслідувачі і роблять собі те саме. Я бачив одну дівчину, яка, бажаючи засвідчити щирість своїх обіцянок і свою постійність, дістала з волосся шпильку і кілька разів штрикнула нею в руку, аж проткнулася шкіра і бризнула кров. Турки роблять собі глибокі надрізи на честь своїх дам, а щоб рана не затягувалася, прикладають до неї вогонь і тримають неймовірно довго, хотячи таким чином спинити кров і утворити близну. Самовидці оповідали мені про це під присягою. А втім, серед них трапляються й такі, хто за десять аспрів сам собі завдасть глибокої рани на руці або на стегні.
Я дуже радий, що найбільше свідків ми маємо там, де вони найпотрібніші; адже християнщина постачає їх подостатком. За взірцем нашого пресвятого Душпастиря знайшлося чимало таких, хто з побожності взяв на себе хреста. Із джерела, гідного всякої довіри, дізнаємося, що король наш Людовік Святий носив волосяницю, аж поти на схилку віку сповідник звільнив його від неї, а також, що кожної п'ятниці він наказував бичувати себе по плечах п'ятьма дротяними ланцюжками, які возив із собою в пуделку. Вільгельм[43], останній дук Гієнський, батько тієї самої Альєнори, від якої це герцогство перейшло до французького, а потім до англійського дому, останні десять чи дванадцять років свого життя носив під чернечою рясою лицарію для покути. Фульк[44], граф Анжуйський, подався аж до Єрусалима, щоб там його, з поворозкою на шиї, шмагали двоє його пахолків перед Гробом Господнім. А хіба ми не бачимо, як у Страсну п'ятницю юрми чоловіків та жінок батожать себе так, що шматують своє тіло аж до кісток? Я дивився на це не раз, але без усякої втіхи. Кажуть, серед них (вони ходять туди замашкаровані) трапляються заробітчани, які за гроші таким робом підносять благочестя інших: із презирством до болю,
Вільгельм – батько Елеонори Аквитанської (1122—1204), яка після свого розлучення з королем французьким Людовіком VII стала королевою Англії, дружиною Генріха II Плантагенета.
Фульк III, померлий 1040 року, брав участь у Хрестовому поході.