Любий друг (збірник). Ги де МопассанЧитать онлайн книгу.
наївним. Знайте, пане Монтелен, що завжди треба набиратись боргів, а потім миритись». І Сен-Потен додав, по-знавецьки кивнувши головою:
– Га? Як у Бальзака, правда ж?
Дюруа не читав Бальзака, але переконливо відповів:
– Атож, чорт бери.
Потім репортер розказував про здорову гиндичку пані Вальтер, про старого невдаху Норбера де Варена та про Ріваля, бліду копію Фервака[6]. Потім дійшов і до Форестьє.
– А цьому просто пощастило, коли одружився, от і все.
Дюруа сказав:
– А хто така, власне, його жінка?
Сен-Потен потер руки:
– О, це хитра пташка! Коханка старого фертика Водрека, графа де Водрека, що посагом її наділив і заміж віддав.
Дюруа відчув зненацька якийсь мороз, якусь нервову дрож і бажання вилаяти, вдарити цього балакуна. Але тільки спинив його, питаючи:
– Сен-Потен – це ваше ім’я?
Той щиро відповів:
– Ні, мене звуть Тома. А в газеті прозвали Сен-Потеном.[7]
І Дюруа, розплачуючись за питво, додав:
– Здається, вже не рано, а нам ще треба тих двох добродіїв одвідати.
Сен-Потен засміявся:
– Який же ви наївний! Та ви думаєте, я справді піду розпитувати, що вони про Англію думають? Нібито я краще за них не знаю, що вони мусять думати для читачів «Французького життя». Я вже проінтерв’ював з півтисячі таких китайців, персів, індусів, чилійців, японців та інших. Говорять вони, на мою думку, завжди однаково. Мені треба тільки взяти свого дописа про останнього з наших гостей та переписати його слово в слово. Доведеться тільки змінити заголовок, ім’я, титул, вік, почет. О, в цім не можна помилитись, бо «Фігаро» або «Голуа» мене зразу ж спіймають. Але про це я за п’ять хвилин дізнаюся від швейцарів у готелі «Континенталь» та «Брістоль». Підемо туди пішки та покуримо. А потім виправимо з газети сто су за візника. От, дорогий мій, як роблять практичні люди.
Дюруа спитав:
– Коли так, то репортером вигідно бути?
Журналіст таємниче відповів:
– Еге ж, але не заробиш так, як на хроніці, бо то прихована реклама.
Вони встали й пішли бульваром до церкви Мадлен. І Сен-Потен сказав зненацька товаришеві:
– Знаєте, коли у вас діло є, то ви мені не потрібні.
Дюруа потиснув йому руку й пішов.
Думка, що ввечері треба написати статтю, мучила його, і він почав ту статтю обмірковувати. По дорозі він добирав думок, міркувань, анекдотів і так дійшов до вулиці Єлісейських Полів, де гуляльників було обмаль, бо Париж спорожнів цими задушливими днями.
Пообідавши у винарні коло тріумфальної арки Зорі, він помалу вернувся додому крайніми бульварами й сів до столу працювати.
Але тільки він поклав перед собою великого аркуша білого паперу, як весь той матеріал, що він накупчив ідучи, зник із його голови, так ніби мозок його випарував. Він пробував зібрати розкришені спогади та відновити їх, – вони знову зникали, тільки він їх схоплював усуміш, і він не знав, як їх подати, як
Сен-Потен – святий пліткар (