Quo vadis. Генрик СенкевичЧитать онлайн книгу.
Вдруге я зустрів її біля садової цистерни з щойно вирваним очеретом у руці, вона опускала його жмуток у воду та кропила іриси, що росли навколо. Подивися на мої коліна. Присягаюся щитом Геркулеса, вони не дрижали, коли на наші маніпули[83] йшли з виттям полчища парфян, але біля тієї цистерни вони задрижали. І я, зніяковілий, мов хлопчик, який іще носить буллу[84] на шиї, тільки поглядом благав пожаліти й довго не міг слова вимовити.
Петроній поглянув на нього з легкою заздрістю.
– Щасливець! – сказав Петроній. – Нехай увесь світ і життя потонуть у злі, одне благо залишиться вічно – молодість!
Трохи помовчавши, він запитав:
– І ти з нею не заговорив?
– Заговорив. Прийшовши до тями, я сказав, що повертаюся з Азії, що поблизу міста розбив собі руку і страждав од сильного болю, та в цю хвилину, коли мені доводиться покинути їхній дім, я зрозумів, що страждання в нім відрадніше, ніж в іншому місці здоров'я. Вона слухала мою мову теж у збентеженні і, похиливши голову, креслила щось очеретинкою на шафранно-жовтому піску. Потім підвела очі, а потім знову поглянула на зображені нею знаки та ще раз на мене, наче бажаючи щось запитати, – й раптом утекла, мов гамадріада[85] від дурного фавна.
– У неї, мабуть, красиві очі?
– Очі як море – і я потонув у них, як у морі. Повір, море Архіпелагу[86] не таке синє. Через хвилину прибіг синок Плавтія й почав щось запитувати. Але я не розумів, чого йому треба.
– О Афіно! – вигукнув Петроній. – Зніми в цього юнака пов'язку з очей, якою його нагородив Ерос, а то він розіб'є собі голову об колони храму Венери. – І, знову звертаючись до Вініція, продовжував: – О ти, весняний бутоне на древі життя, ти, перший зелений пагоне винограду! Та ти мусив наказати нести себе не до Плавтіїв, а в дім Гелотія, де розміщено школу для хлопчаків, які не знають життя.
– Чого ти з мене смієшся?
– А що вона креслила на піску? Чи не ім'я Амура, чи не серце, пронизане стрілою, або щось інше, з чого ти міг би зрозуміти, що сатири вже нашіптували цій німфі на вухо якісь таємниці життя? Як можна було не подивитися на ці знаки!
– Я надів тогу раніше, ніж ти думаєш, – сказав Вініцій. – Поки не прибіг маленький Авл, я уважно розглядав ці знаки. Адже знаю, що і в Греції і в Римі дівчата нерідко креслять на піску признання, котрі відмовляються вимовити їхні вуста. Але вгадай, що вона зобразила?
– Коли щось інше, я, мабуть, що не вгадаю.
– Рибу.
– Як ти сказав?
– Говорю, рибу. Чи мусило б це означати, що в її жилах тече така сама холодна кров, – не знаю! Але ти, хто назвав мене весняним бутоном на древі життя, – ти, сподіваюся, ліпше зможеш витлумачити цей знак?
– Любий мій! Про ці речі запитуй Плінія. Ото вже він розуміється на рибах. Якби живий іще був старий Апіцій, той, можливо, теж зміг би тобі що-небудь сказати – за своє життя він з'їв більше риб, ніж їх може вмістити Неаполітанська затока.
Але на цьому бесіда перервалась – їх тепер несли людними