Quo vadis. Генрик СенкевичЧитать онлайн книгу.
б хотів покинути Рим, Плавтію? – з несподіваною тривогою запитав Вініцій.
– Бажання таке в мене є давно, – відповів Авл, – життя там спокійніше й безпечніше.
І він знову заходився розхвалювати свої сади, стада, оточений зеленню будинок і порослі кмином і чебрецем пагорби, над якими дзижчать рої бджіл. Але Вініція ці буколічні картини не розчулювали, він думав лише про те, що може втратити Лігію, й дивився туди, де сидів Петроній, ніби від нього тільки чекав порятунку.
А Петроній, сидячи поруч з Помпонією, милувався краєвидом із призахідним сонцем, садом і людьми, що стояли біля басейну. Їхні білі одежі на темному тлі мирт золотилися в останніх променях. Західна частина неба забарвилася в пурпурові та фіолетові тони, переливчасті, мов опал. Решта небосхилу була бузкового кольору. Чорні силуети кипарисів вимальовувалися ще чіткіше, ніж удень, – у людях, у деревах, в усьому саду запанував вечірній спокій.
Спокій цей вразив Петронія, особливо спокій у людях. Від облич Помпонії, старого Авла, хлопчика й Лігії струмувало щось таке, чого він ніколи не бачив на тих обличчях, які його оточували щодня, а точніше, щоночі, – в них були світло, умиротворення та ясність, як видно, від того життя, котре всі вони тут вели. І з легким здивуванням він подумав, що, виявляється, можуть існувати краса й насолода, яких він, вічний шукач краси й насолоди, не знає. Не в змозі приховати цю думку, він сказав Помпонії:
– Я думаю про те, наскільки відрізняється ваш світ од того світу, котрим править наш Нерон.
Вона підвела своє дрібненьке обличчя до вечірнього неба й відповіла з дивовижною простотою:
– Світом править не Нерон, а Бог.
Настала хвилина мовчання. Поблизу триклінію почулися кроки старого воєначальника, Вініція, Лігії та маленького Авла, та, перш ніж вони ввійшли, Петроній устиг запитати:
– Значить, ти віриш у богів, Помпоніє?
– Вірую в Бога єдиного, справедливого та всемогутнього, – відповіла дружина Авла Плавтія.
Розділ III
– Вона вірить у Бога єдиного, всемогутнього та справедливого, – повторив Петроній, уже знову сидячи в ношах поруч із Вініцієм. – Якщо її Бог всемогутній, отже, він владний над життям і смертю; а якщо він справедливий, отже, посилає смерть правильно. Так чому ж Помпонія ходить у жалобі за Юлією? Боліючи серцем за Юлією, вона нарікає на свого Бога. Це міркування мені треба б повторити перед нашою міднобородою мавпою – гадаю, що в діалектиці я не слабкіший від Сократа. А щодо жінок, я згоден, що кожна з них має три або чотири душі, та в жодної немає душі розумної. Хай собі Помпонія розмірковує разом із Сенекою або Корнутом[123] про те, що таке їхній великий Логос. Хай собі закликають тіні Ксенофана, Парменіда, Зенона та Платона[124], котрі в кіммерійському краю[125] нудьгують, як чижі в клітці. Зовсім про інше хотів я поговорити з нею та Плавтієм. Присягаюся священним лоном єгипетської Ісіди! Та коли б сказав я їм так попросту, навіщо ми з'явились, їхня доброчесність, напевно, задзвеніла