Довбуш. Гнат ХоткевичЧитать онлайн книгу.
і коруну тоту, і скарби. Та й шо ж, коли добре потис Білоголовий, і не було способу утечі из корунов і скарбами. Хапнули турки-татари свою коруну тоту та й ісховали разом із скарбами у потайну свою комору. А комора у них була отам, єк ідеси з Кутів до Косова над потічком. Там є таке місце, що й дотепер звесі «Татарка». Тепер там поросло та й гляба і знайти тоту комору. Шукали люде не оден раз тих скарбів, лиш так добре поганці залагодили вхід до тої комори, що гляба знайти. А Білоголовий з того дустав тогди велику славу: називали го витак «ватаг-воївода»!.. Підібрав він собі ще хлопців і пішов у Туреччину, воювати турки на Буковині. Та й був там довго Білоголовий. Не одному туркові зробив конец. А витак, єк уже набрав доста грошей та й усє-кого добра, хтів прийти назад, у свою сторону, до Кутів-таки. Кєгне. А турки перевідали, визнали, ади, та тото, що він ме йти з великим грошем, то зібрали багато воська й пішли у погонь. Подогонили Білоголового з єго леґінями дес під однов кечіров,[43] та й зачєласи бійка. Опришки з Білоголовим добре си боронили – лиш що ж, єк турків було бирше, та й вни перемогли. Білоголового вбили та й щє й на кавалки розрубали – так го ненавиділи. Тай усіх опришків повбивали. Каут, що йкос си вимок із гірков бідов ци би оден, ци би два опришки звідтам, то вни лиш мали оповісти, єков смертев загиб їх славний отаман.
Цікаво було Олексі слухати отаке. Сивою давниною віяло і від самої баби Палагниці, і від її оповідання. А Татарку ту постановляє Олекса конче звідати. Як тільки виросте великий, так зразу й піде у той же день. І конче знайде. Бабі Палагниці обіцяє з того добра хустку гарну, бо ця у неї вже дірява. Баба сміється.
– Ото-то! Придала би си хустка, що й казати! Коби лиш скорше ти виростав. А я тобі за хустку шє про Головача опришка колис оповім.
– А ви тепер, бабо…
– Є!.. Хустка шє де, а ти вже плати хочеш.
Але згодом оповідала – і на малого Олексу це робило надзвичайне враження. З її оповідання виходило, що Головач – то був ніби якийсь месник народних кривд. Видно, ідея такого отамана опришків вічно кільцювала в свідомості гуцулів, і, не бачачи такої постаті в реальному житті, вони робили її собі хоч в легенді.
І от ця риса – обставання за покривдженим народом – найбільше подобалася Олексі. А потім – сила.
– Тот Головач був такий ді силний, шо не було йму суда пари. Він біду вбив, каут, і за того Бог і дав му таку потерю. Та шє так му дав, шо го куля не ловиласи. Часом стрілєют у него панки, єк градом, кулями, а він лиш з того сі сміє. Отвори ріт – а то му стріле кулев у ріт. А Головач покашле, захаркає кулю з рота собі на долонь та йк упари котрого панка тов кулев по чолу, так тот і з місце си не тєннет. Не то куля, а й ніщо му не шкодило. Не раз він дозволєв панам варити себе у сировици.[44] То сировица бої доокола него, а він собі сиди у сировици у кип'єчій та у флоєру[45] грає…
Олекса аж на місці
Кечіри (кичери) – гори.
Сировиця – солона вода.
Флоєра – сопілка.