Довбуш. Гнат ХоткевичЧитать онлайн книгу.
восько, то я зайшов суда тікаючи, а тоти гроші лежє там. Добре би було, аби ті гроші хтось чемний узєв, бо шкода, аби вни там пусто-дурно си сходили».
Це все розказувала Василиха, як говорив жомнір.
– А Юра наш та й Видерка чюли. Та й хтє десь уліті йти шукати тих грошей.
– Ой, не пускайте, бабо, бо то не є безпечно. Може, він лиш так говорив, шо не заклєті гроші, а направду то їх біда сокотит та й можут хлопці смерті пожити. А хто хожалий у гори, то каже просто, що й без закляття йти в гори небезпечно.
– То вже тра знати та й знати дорогу. А не знаючи, легко і в пропаск упасти, і на того великого наскочіти, і так у лісі заблудити або в жерепах.[50] Є, туда бийно йти незнаючому. Не пускай, бабо.
– Ци я го прив'єжу на курмей?[51] Ци я го стримати гонна?
І дійсно. Що може вдержати гуцульського хлопця, коли він заб'є собі що в голову?
Зачув і Олекса про цю постанову Юри й Видерки, запропонував їм свою особу. Ті зраділи, бо Олекса був сильний і рішучий хлопець. Постановили всі троє, що зиму будуть готуватися, розпитувати про дорогу, а як весна – гайда.
Але поки до весни, то вже все село знало, що хлопці вибираються на Говерлу шукати скарбів. Усі сміялися й кепкували з молодих шукачів, а їм се наобридло, і вони на таємній нараді постановили почати розголошувати, що йти роздумали, перелякалися й тому подібне. Тим більше, що, наприклад, Олексі батько просто сказав, що спустить шкуру. Хлопці зіходилися рідко, в умовлених місцях, але думки своєї не кидали. Видерка запропонував було ще й четвертого члена, але Олекса рішуче тому спротивився. Він хоч пристав пізніше, але був за верховідцю. Увагу всіх було приспано, за довгу зиму призабулося, але одного прекрасного ранку трьох хлопців не дорахувалися в селі Печеніжині.
Стара Василиха одразу почала заводити, що її дитина пропала навіки. А Видерчин батько і Василь Довбуш постановили твердо – раз назавше відбити у хлопців охоту пускатися на такі авантюри.
XI
А хлопці тим часом весело мандрували. Те, що вони самі йдуть, куди схочуть, сідають, коли схочуть; хочеться кричати – кричать, хочеться співати – співають. Усе це наповняло душу безмірною радістю. Вирвалися…
А тут іще таке все цікаве довкола. Поки йшли своїми околицями, то відбирали тільки вражіння новизни. Коли ж вступили до гірської околиці – до почуття новизни приєдналося й очарування. Як-не-як виросли хлопці на Підгір'ю, справжніх гір не бачили – і за Косовом, коли почалися гірські пейзажі, хлопці притихли.
Досі все були наче дома. От вибігли трохи далі з хати, а як тільки захочеться їсти – повернувся назад і марш-марш… За деякий час знову в хаті. Коли ж огорнули їх гори, чужі рельєфи орізьбили горизонт, дихнуло все незнайомістю – щось похоже на страх заповзло в молоді серця. «А чи не пора би додому?» – заворушилося десь. Поняття «дорога». Що таке дорога? Сього питання ніхто з хлопців собі ніколи не задавав, бо це було ясно: дорога єсть дорога. Завжди
Жєрєп – порода гірської сосни.
Курмей – мотузка.