Довбуш. Гнат ХоткевичЧитать онлайн книгу.
чи йшов би тоді Олекса так сміло? Ой, ні!.. Став би десь, вичікував, свистав, знаки давав…
А може, то служниця попова?… О, напевне служниця! Напевне сказала попові, що до неї брат ходить, а сама…
Тихо підійшла під вікно й заглянула. Сидить її Олекса на дерев'янім кріслі у поповій хаті. Такий красивий у своєму гірському наряді, дужий, смілий. А коло нього вертиться попик. Ходить по хаті, руками розмахує. То зупиниться коло Олекси і щось йому виговорює, то знову забігає по хаті. Нервовим рухом переставляє речі з місця на місце, і то так, ні з того ні з сього. То стілець переставить на дюйм уліво, то свічник візьме і наче довго думає, куди його поставити, й ткне потім на своє місце назад. І все не перестає говорити. Та не так собі просто говорить, а все з притиском, з придавом, з жестикуляцією.
А де ж женщина? А де ж та, ради якої Олекса йде сюди, кидає жінку, кидає дитину? її не видно в поповій хаті. Не тільки тепер, от в даний момент не видко крізь вікно, а оте дванадцяте чуття Єлени говорить, що її взагалі немає. Бо ж би вона була – тисячі прикмет, тисячі ледве значних рухів указали би Єлені її присутність. Олекса не так би сидів, не так би держав топірець, не так скидав би очима на попа, не так ворушилися б у нього вуста, коли говорить, – все було би не так, і з кожного руху, з кожного ґудзика на одежі виглядала би вона, женщина.
– Єзус-Марія! Хто це тут? – розітнувся нараз жіночий крик майже над вухом Єлени. Вона відхитнулася від вікна, і перший рух її був – тікати. Шарпнулася була навіть, але, побачивши коло себе жіночу фігуру, стала.
– Хто ти? Чого тобі тут треба? Чого ти у вікна заглядаєш?
Єлена бистро оцінювала зовнішні прикмети женщини. Ні… І це не вона. Підстаркувата, некрасива. Може, є молодша? Не могла розібрати по уборі, чи то служниця, чи сама попадя, тому спитала:
– Чи ви самі їмость будете?
– Ні, я у них служу. А вам чого треба?
Жінка теж, видимо, заспокоїлася й перейшла навіть на «ви».
Єлена не знала, що відповісти. Вся її подорож сюди здалася їй нараз страшенно глупою. Стидно було перед цією незнайомою жінкою. І, власне, тому, що було стидно, Єлена вирішила сказати все.
– То мій чоловік, – кивнула головою на хату. – Гадала-сме, що до любаски ходит. Любочко… Скажіт – ци не ви му любасков?
Жінка усміхнулася. Занадто вже було безпосередньо. Сама була з далеких сторін і все не могла звикнути до тутешньої простоти.
– Hi. To ви того і прибігли?
Єлена кивнула головою.
– А може, у вас дочка є? А може… Може, самі їмость?
– О ні!
– А вони єкі, їмость? Молоді? Старі? Гарні? Дуже?
– А ось подивіться.
Єлена глянула у вікно. Попадя увійшла до хати й щось говорила до чоловіка. Ні, ні, ні, ні!.. І це не вона!.. Інакше дивилася б, інакше рукою вела. Від попа би укрила, від цілого світу би крила – лише не від Єлени.
– Ну як? Не вона? – питала жінка, і в голосі її чулося трошечки насмішки.
Єлена зітхнула.
– Ні!.. Не вона…
– Мабуть, так, що тут і не шукайте. Може, в другому місці де – того не знаю, а тут нема.
– А у вашому селі Олекса ще куда йдет?
– А звідки