Довбуш. Гнат ХоткевичЧитать онлайн книгу.
Чути лиш, як ремиґає худоба, шумно і довго зітхає бугай, і щось м'яке поляпає на землю…
Безшумно у своїх постольцях іде Лукєн до застайки, чи як він частіше називає – заватри. Архітектура проста. Похилений дашок із луб'я на чотирьох стовпчиках. Вічна стіна одна – зі сторони пануючих вітрів, але й та вся в дірках – аби видко було.
– А ци моя ватерка не загасла? – любовно, як про дитину, говорить Лукєн про вогонь. – Є не… Видиш – блищитси.
Перед ними ледве помітною точечкою щось червонілося. Це Лукєнова ватерка.
Ось і застайка. У Лукєна зроблено по-господарському. На пістоль з вищого краю застайки забито дві сохи й з'єднано поперечним віблєком; а в нижчому краю замість сох накладено каміння. На поперечину й каміння покладено кілька валогбів, тобто просто поколених стовпів смерек. На валогбах суччя, фол, сіно, мох, і така вийшла постіль, що куди тобі! Довкола застайки прокопано рівчак.
– Аби вода не йшла у застайку, аби не підпливти водов.
Підпливти, може, мешканець застайки і не підпливе, але що перший-ліпший дощ промочить його на його «лушку», то се факт.
– Ано-ко, дє ту мої друвце?…
У Лукєна наготовлено. Підкинув, і сухе суччя весело затріщало.
І знов Лукєн усміхнувся, мов до живої істоти.
– Теперка будемо лігати. Ти під скіну лєгай, а я ту-о. Бо мені вставати.
– Я устану! – з готовністю запропонував Олекса. – Я знаю, де пістолє. Я й вистрілю, я й наб'ю.
– Ов! Ци ти вівчарив? Ци у вас там є вівці?
Лукєн зроду ніде не був, окрім своїх гір. Печеніжин здавався йому якимось заморським царством, де, може, навіть і овець нема. Олекса розчарував Лукєна, сказавши, що вівці у них є і він, Олекса, навіть їх пас. Лукєн усміхнувся своєю дитинячою усмішкою й хитав головою, ніби говорячи: «Дивись ти… Наче й у людей…»
XVII
Взагалі Лукєн – то істинне дитя природи, дитя оцих полонин. Це про таких, як він, складаються легенди, де описується святість пастушого життя.
– Пастух що? Він не має де грішити. Челядини він не бачить – а то вно, челідь, бирше до гріха нашого брата доводить. Він си не взлостит, не налає, нікого не підпалит, межі не заоре. Так і живе без гріха.
І люблять оповідати гуцули про одного такого пастуха, що родився і виріс на полонині і ніде не бував.
– А йк уже став великий, мали го женити – тра ж до церкви. Повели го. То він єк шов де почерез воду, то не потопав у воді, а йшов сухов ногов, як по землі. Ну, рахувати, нічим ніде не згрішив чоловік.
Прийшов до церкви, розглядаєси, бо він такого ще не видів. Дивиси вгору – а там усередині бані на банті сидит «тот», щез би, і на волові шкірі списує гріхи люцькі, хто в церкові згрішив. Люде не видют, бо грішні, а тот пастух видит.
Й видит він, що дідько гет записав уже цілу шкіру. Гріхи все прибувают – а писати вже ніде. То дідько по-шевськи – зачєв накєгати шкіру зубами. Шкіра тверда була, дідько по-силувавси трохи й пернув. А пастух си засмієв з того, а дідько тогди й його вписав у ту шкіру. То вже назад ік вертав пастух із церкви, то вже ішов убрід, поринав у воді, єк і ми, грішні. Вже не йшов водов, єк сухим, ає…
Так полонина, цей одвічний храм,