Визволення. Роман мілин. Джозеф КонрадЧитать онлайн книгу.
у (бо море так само було його батьківщиною, як і земля численних островів) захопила європейська раса, опираючись на велику силу меча та кропила. Незабаром цивілізація знищить навіть сліди тих кривавих змагань. Звитяжні білі мандрівники, що співчували тубільцям, не лишили по собі нащадків, бо світові ідеали змінювалися надто швидко. Все ж і цього століття вони мали багатьох наслідувачів. Навіть тепер ми бачили одного з них – сміливого мандрівника, відданого своїм пориванням, людину високого розуму й чистого серця, що заклав підвалини багатої держави на ідеях рівності й справедливості. По-лицарському визнавши вимоги переможених, він сам був безкорисливий лицар щастя. Нагородою за його високі поривання є та шаноба, з якою чужий народ береже спогади про нього. За життя його не розуміли й ганьбили, але слава вчинків виправдала чистоту його намірів. Тепер він належить історії. Крім нього було багато незнаних лицарів щастя. Вони не мали його походження, становища й розуму, а тільки симпатію до цих людей, лісів і морів. Не можна сказати, що цих звитяжців забуто, адже їх ніхто й не знав. Розпорошені по численних островах Архіпелагу, вони інколи виступали з темряви, але тільки для того, щоб бути засудженими як правопорушники. Їх життя й боротьба прикрасили романтизмом таємничу країну мілин і лісистих островів, що лежить далеко на Сході серед двох глибоких океанів.
З рівної блакиті мілкого моря підіймає Карімата високі, неродючі, сіро-жовті верховини своїх скелястих гір. Кряж Суруту, зігнутий, наче спина могутнього велетня, відмежовується із заходу вузькою смугою води. А на схід розташувалася група дрібних островів, стертих, невиразних, із неясними обрисами, що ніби тануть у скупчених тінях. Ніч, насуваючись зі сходу, помалу глитала землю й море, землю – нерівну, пошматовану й гористу; море – з легеньким блиском і безмежною рівниною, що так і вабить до мандрівок і шукань.
Вітру не було. Невеликий бриг[1], що стояв за кілька миль на північний захід від Карімати, ледве на півмилі зсунувся зі свого місця. Була зовсім тиха вода, мертвий, рівний штиль, спокій мертвого моря й мертвої атмосфери. Ніщо не ворушилося на землі, на воді та в непорушній блакиті неба.
На цій тихій воді протоки стояв спокійний і рівний бриг, ніби щільно скутий, кіль до кіля, зі своєю власною тінню, що відбивалась у безмежному дзеркалі моря. А навколо – дрібні острівки мовчки дивилися на цей подвоєний корабель, що ніби назавжди прикипів серед них, – безнадійний бранець штилю, безсилий в’язень мілкої води. В полудень дмухнув легкий, вередливий вітерець. Прова[2] помалу повернулася на захід, і кінець рівної й тонкої стрілки[3] показав на захід. Ззаду, біля стернового колеса, стояв малаєць. Твердо впираючись босими коричневими ногами, він тримав колесо під прямим кутом і міцно стискав його, наче корабель тікав від шторму. Стерничий стояв нерухомо, ніби скам’янілий, готовий одразу ж повернути колесо, як тільки доля дозволить бригу взяти справжній хід у цьому олійному морі.
Другий чоловік, що стояв на палубі брига, – очевидячки помічник капітана, – був білий: низький, присадкуватий, із сивуватими вусами й голеним обличчям, червоним від пекучого сонця й солоного морського вітру. Скинувши легку куртку, він лишився тільки в білих штанах і тонкій бавовняній сорочці. Його складені на грудях дужі руки скидалися на два товстих шматки сирої яловичини. Взутий був на босоніж у солом’яні сандалії, а голову його захищав величезний корбовий бриль; колись білий, а тепер дуже чорний, він надавав цій людині чудернацького вигляду живого гриба. Чоловік перехилився через бильця й стояв нерухомо, спокійно втупивши очі в тінь брига на тихій воді; бачив там свою схилену голову й плечі; довго дивився, ніби зацікавлений своїм власним обличчям, лаючи мертвий штиль, що впав на корабель, як тягар, величезний і пекучий.
Потім, глибоко зітхнувши, підійшов, лаючись, до нактоуза[4]; сумно спинився перед ним. З-під одхиленої шибки ілюмінатора почулося щебетання канарки, яке, здавалося, було йому приємним. Він прислухався, ледве посміхнувся і пробурмотівши: «Дік, бідненький Дік», знову пірнув у мертву безмовність світу. Очі самі заплющилися, голова низько схилилась над гарячим мідним верхом нактоуза. Раптом він випростався й крикнув хрипким голосом:
– Ти що заснув? Поверни стерно! Дай хід назад!
Малаєць без найменшого руху в обличчі й позі, наче був він неживий, швидко закрутив колесо, перебираючи шпиці руками, а коли воно скреготячи спинилося, схопив його знову й міцно тримав. Трохи згодом він помалу повернув голову і, глянувши через плече на море, глухо промовив:
– Вітер нема – хід нема.
– Вітер нема, вітер нема – ти тільки це й знаєш, – промовив червонолиций моряк. – Бери помалу, Алі, – звернувся він поблажливо, – бери помалу, тоді стерно ляже як слід. Зрозумів?
Матрос, здавалося, нічого не розумів і не чув. Білий подивився на малайця, оглянув обрій навколо й коротко наказав:
– Дай стерно назад. Ти що, не чуєш, що вітер ззаду? Ну, просто пень.
Малаєць недбайливо повернув колесо, і червонолиций рушив далі, щось бурмочучи до себе. Раптом із відчиненого