Щоденники 1910–1912 рр.. Франц КафкаЧитать онлайн книгу.
д-р Штайнер за таке й не розгнівався б).
Може, він і не найбільший із сучасних дослідників духу, та тільки на нього покладено завдання об’єднати теософію з наукою. Тим-то він і знає все. – Якось до його рідного села прийшов один ботанік, великий знавець окультних наук. Він його й просвітив. – Що я знайду д-ра Штайнера, жінка витлумачила мені як початок ретроспективної пам’яті. – Лікар тої жінки, коли в неї виявилися симптоми інфлуенци, спитав у д-ра Штайнера про засіб, прописав його, і відразу її вилікував. – Одна француженка, прощаючись із ним, сказала: «Аи revoir». Він помахав рукою в неї за спиною. Через два місяці вона померла. Ще один такий випадок у Мюнхені. – Один мюнхенський лікар зціляє фарбами, що їх призначає д-р Штайнер. Він посилає також хворих до пінакотеки, прописуючи їм зосереджено стояти по півгодини чи й довше перед певною картиною.
Загибель Атлантиди, загибель Лемурії, а тепер – загибель через егоїзм. – Ми живемо у вирішальний час. Дослід д-ра Штайнера вдасться, якщо тільки не візьмуть гору духи зла. – Він харчується двома літрами мигдалевого молока й фруктами, що ростуть високо в горах. – Зі своїми відсутніми учнями він спілкується за допомогою уявних образів, які їм посилає, але, створивши їх, далі про них він уже не дбає. Та вони швидко зношуються, і йому доводиться відтворювати їх заново.
Пані Ф.: «У мене погана пам’ять».
Д-р Шт.: «Не їжте яєць».
Мій візит до д-ра Штайнера.
Якась жінка вже чекає (вгорі на третьому поверсі готелю «Вікторія» на Юнґманштрасе), але наполегливо просить мене зайти поперед неї. Ми ждемо. Приходить секретарка й подає надію. Я помічаю його в кінці коридору. Він одразу рушає з ледь розведеними руками до нас. Жінка каже, що перший прийшов я. І ось я простую за ним, а він веде мене до свого кабінету. На його чорному сурдуті, який на вечірніх виступах здається відполірованим (він не відполірований, а тільки так вилискує своєю чистою чорнотою), тепер, при денному світлі (о третій пополудні) видно пилюгу, надто на спині й плечах, і навіть плями.
У його кабінеті я намагаюся виказати свою несміливість, якої насправді не відчуваю, тим, що знаходжу для свого капелюха просто-таки сміховинне місце – кладу його на невеличку дерев’яну підставочку для шнурівки до черевиків. Стіл посеред кімнати, я сиджу обличчям до вікна, він – ліворуч від столу. На столі – кілька аркушів з малюнками, що нагадують малюнки на доповідях про окультну фізіологію. Поверх невеличкого стосика книжок лежить одне число «Анналів з натурфілософії», книжки валяються, здається, скрізь. Але роззиратися тут не можна, позаяк господар весь час намагається заворожити відвідувача своїм поглядом. А коли він цього й не робить, то так і пильнуй, що його погляд ось-ось повернеться до тебе. Починає він кількома невимушеними фразами:
– Адже ви доктор Кафка? Давно вже цікавитесь теософією?
Але я вихоплююся наперед зі своєю приготованою промовою:
– Я відчуваю, що велика частина мого єства прагне