Щоденники 1910–1912 рр.. Франц КафкаЧитать онлайн книгу.
стосується багатьох людей, зокрема моїх батька й матері, декого з родичів, декого з тих, хто приходив до нас додому, всіляких письменників, однієї цілком певної кухарки, яка цілий рік водила мене до школи, гурту вчителів (у спогадах я мушу збивати їх усіх докупи, бо той чи той ще випадає з пам’яті; та позаяк я тримаю їх отак укупі, ціле знов-таки місцями розпадається), шкільного інспектора, вервечки неквапних перехожих, – одне слово, цей докір кинджалом протинає суспільство, і ніхто, повторюю, на жаль, ніхто не має певності, що вістря цього кинджалу не виткнеться раптом спереду, ззаду чи збоку. І жодних заперечень на цей докір я не бажаю слухати, бо наслухався вже їх надто багато, а позаяк більшість моїх заперечень хтось знову ж таки заперечував, то ці заперечення я відношу до свого докору і заявляю тепер, що моє виховання і ці заперечення багато в чому завдали мені великої шкоди.
Я часто міркую про це і щоразу доходжу висновку, що моє виховання багато в чому завдало мені великої шкоди. Цей докір стосується багатьох людей, принаймні всі вони стоять тут, поруч, і, як на давніх групових портретах, не знають, як бути один з одним, – опустити очі їм у цю мить не спадає на думку, а всміхнутися не важаться, бо застигли в чеканні. Тут мої батько й мати, дехто з рідні, з учителів, одна цілком певна кухарка, кілька дівчат із танцювального гуртка, дехто з тих, хто колись давно ходив до нас додому, кілька письменників, учитель плавання, білетер, шкільний інспектор, далі люди, які тільки один раз траплялися мені на вулиці, і ще хтось, кого я тепер уже й не пригадую, й такі, про яких я вже ніколи й не згадаю, і нарешті такі, на уроки яких я, чимось тоді захопившись, узагалі не звернув уваги; одне слово, їх так багато, що треба пильнувати, аби не згадати когось двічі. І до всіх їх я звертаюся з докором і в такий спосіб знайомлю їх одного з одним, але ніяких заперечень не стерплю. Бо наслухався я тих заперечень уже справді доволі, і, позаяк більшість моїх заперечень відкинуто, мені не залишається нічого іншого, як долучити й ці заперечення до моїх докорів і заявити, що, окрім виховання, й ці заперечення багато в чому завдали мені великої шкоди.
Може, хтось гадає собі, що мене виховували десь у глухомані? Ні, мене виховували в місті, у самісінькому його центрі. Не серед розвалищ, скажімо, не в горах і не на озері. Мої батько-мати і їхні прибічники досі були пригнічені тягарем мого докору, аж посіріли, та ось вони легенько відтручують його вбік і вже всміхаються, бо я забрав свої руки, приклав їх собі до чола та й думаю: от коли б я був маленьким мешканцем руїн, що прислухається до крику гайвороння, опинившись у тіні від них, спочиваючи в прохолодному місячному сяйві, – хай навіть на початку я трохи й слабував би під тягарем своїх чеснот, які буйно, мов бур’яни, розрослися б у мені, обпалені сонцем, що зусібіч світило б крізь руїни на моє плющове лігво.
Кажуть, і ми схильні в це вірити, нібито чоловіки в хвилину небезпеки не звертають уваги навіть на вродливих чужих жінок; якщо ці жінки заважають їм утекти з охопленого вогнем театру, чоловіки відкидають їх до стіни,