Машина часу. Герберт УэллсЧитать онлайн книгу.
похитуючись у такт пісні. Впадали в око їхні надзвичайно куці ноги та худі довгі ступні. Всі троє повільно заходили в танку, незграбно притупуючи ногами і махаючи руками. Якийсь примітивний мотив можна було вловити в їхній ритмічній скоромовці з приспівом «ва-лула» чи «балула». Очі їхні блищали, на потворних обличчях сяяла дивна радість, а з безгубих ротів текла слина.
Спостерігаючи ці смішні, чудернацькі рухи, я нарешті ясно зрозумів, чим, власне, так неприємно вони вразили мене і збудили суперечливі відчуття чогось дуже незвичного й водночас дуже знайомого. Ці три істоти, захоплені виконанням свого таємничого обряду, мали достеменно людську подобу, і разом з тим було в них щось від тварини. Незважаючи на свою людську зовнішність і на лахміття одежі, кожне з них мало на своїм єстві відбиття чогось тваринного, що виявлялося в рухах, у поводженні, в якійсь невловимій схожості на свиню.
Я стояв, приголомшений цим відкриттям, і найжахливіші підозри закружляли вихором у мене в голові. Чудні істоти почали одна за одною підстрибувати й рохкати. Одне створіння послизнулося й на мить стало на всі чотири, перш ніж підвестися. Проте й цієї миті було досить, щоб помітити його тваринну суть.
Я тихенько повернувся й шаснув у кущі, холонучи від самої лише думки про те, що тріск гілки або шелест листя може викрити мене. Минуло чимало часу, поки я зважився йти вже вільніше.
Мене турбувало тоді єдине – відійти чимдалі від тих огидних створінь, і я й незчувся, як вибився на ледь помітну стежку, що пролягала між деревами. Перетинаючи галявину, я від несподіванки аж здригнувся, завваживши поміж дерев чиюсь пару ніг. Хтось крадькома йшов паралельно зі мною на віддаленні якихось тридцяти ярдів. Його голову й верхню частину тулуба закривало густе листя витких рослин. Я рвучко зупинився, сподіваючись, що те створіння не помітило мене. Та в цю ж мить зупинилося й воно.
Мене так це сполохало, що я насилу стримався, щоб не кинутися звідси стрімголов.
Тоді, пильно придивляючись крізь густе плетиво гілля та листя, я впізнав тулуб тієї самої напівтварини, яку бачив біля ручаю. Вона повела головою. Коли потвора глянула на мене, з мороку дерев блиснув зеленавий вогник її очей і зараз же погас, як тільки вона відвела голову. Це страховисько якусь хвилину стояло нерухомо, а потім чкурнуло навтікача в зелену гущавину кущів та дерев і за мить зникло з очей. Я вже не бачив його, але відчував, що воно зупинилося й стежить за мною.
Що ж воно за створіння, думав я, людина чи тварина? Що йому потрібно від мене? Я не мав ніякої зброї, навіть палиці. Втеча була б цілковитим божевіллям. Та хай там що, а йому – хто б не був – забракне духу напасти на мене. Зціпивши зуби, я попростував до нього. Я силкувався не показувати страху, дарма що в мене мурашки бігали по спині. Я продерся крізь якийсь чагарник, укритий білим цвітом, і кроків за двадцять від себе знов угледів його. Він, вагаючись, поглядав на мене через плече. Я ступив ще пару кроків ближче, пильно дивлячись йому у вічі.