Крижане кохання ГУЛАГу. Галина ГорицькаЧитать онлайн книгу.
rel="nofollow" href="#n6" type="note">[6], зовсім не замучені, ніби й не було допитів і побиття перед судом (і таки не було, бо з кримінальників не вибивали зізнання, як із політичних, їх просто засуджували й ув’язнювали, а перед тим як етапувати, ще дружини й родичі встигали їх підгодувати, передачки всунути крізь ґрати). Ті мурчики з верхніх нар були жирні і гедоністичні (не обов’язково тілом, іноді просто серцем), а головне – наскрізь пропащі. Десь такі, як чекісти, тільки з іншого кінця однієї й тієї самої лінії. Прямої лінії партії.
Один потягнувся так, що нап’ялася до рипіння на його грудях біло-сіра брудна майка, і тріснули кісточки всередині тіла. Враз повітря в купе напружилось, якось зупинилось. Урка процідив крізь зціплені зуби: «Нє по понятіям пойош, фраєрок. Вмажем ему, Саньок?» (Це вже звертаючись до свого колеги, котрий також розминав своє залежене тіло, роблячи легку гімнастику: тулуб вліво-вправо).
Саньок, перейшовши до наступних «ранкових вправ» – нахилів руками до протилежних нижніх кінцівок, наступив на стегно того зека, що сидів у проході між нижніми полицями. Геннадій Петрович зауважив, що ті шестеро (по троє на кожній полиці внизу), всі як один, ураз удали, що сплять глибоким сном. Саньок тим часом проспівав шепеляво: «А чьо ж, брат, могьом. Лаз пошло такоє дєло…», за сим він рвонув сорочку на зеку, що скиглив від болю, котрому придушив ногу, й оголив його груди. На них виявилися наколка: «О, смотрі, Ліс, он тоже наш!» Ногу того, «нашого», негайно відпустили, і вже всі троє, немов щойно воз’єднані єдинокровні брати після довгої розлуки, синхронно та хижо озирнулися, нишпорячи поглядом по нижніх полицях. Геннадій Петрович затамував подих. Він також подивився на ті полиці й зрозумів: більше блатних немає внизу. Ті шестеро тіл, мабуть, обливаються зараз страхітливим потом і притишують тяжке дихання та торохкотіння серця, аби тільки не виказати себе, і щоб раптом не виявилося, що той, котрий живе «нє по понятіям», ненароком був не він.
Усе сталося карколомно швидко, якихось пів хвилини, ну, може, секунд сорок пройшло з того моменту, як урки з небес спустилися на землю обітовану чинити свій суд. Однак колишньому чекісту це не заважало аналізувати. Він звик у будь-яких умовах, навіть надлюдських або ж і дуже комфортних, завжди все аналізувати й ухвалювати дрібні та не дуже рішення. Доки секунду троє блатних роззиралися по нижньому царству, той навіть згадав, як на лекції з психосоматики на курсах підвищення кваліфікації (в тому ж таки ще тоді рідному йому МДБ) їм, чекістам, розповідали, що є два типи людей: ті, котрі вічно, як той двигун нескінченного згоряння, раз за разом усе життя ухвалюють рішення, та ті, інші (або так – другі), люди, котрі найбільше у своєму житті не хочуть щось вирішувати й найбільше в тому ж таки житті воліють, аби вирішували за них. Вони полюбляють скиглити, звинувачувати в усьому долю, несприятливі обставини, хоча насправді (і після юридичного Геннадій Петрович із цим твердженням погоджувався на всі сто) ніяких інших, кращих, золотих часів не було й не буде. Просто не існує. Бо історія циклічна, і її повторюваність