Цинкові хлопчики. Светлана АлексиевичЧитать онлайн книгу.
шикуйсь! Що головне для десантника? Головне для десантника – не пролетіти повз землю.
Перед самим від’їздом святкували Новий рік. Я був Дідом Морозом, Сашко – Снігуронькою. Це нагадувало школу.
Йшли дванадцять діб. Гірше від гір можуть бути лише гори… Рятувалися від банди… Трималися на допінгу…
– Санінструкторе, давай свій «озвірин». – А це був сиднокарб. З’їли всі пігулки.
І ще жартували.
– На що скаржитесь? – питає лікар у кота Леопольда.
Починає хтось перший:
– На мишей.
– Мишійте – не мишійте… Усе зрозуміло. Ви надто добрий. Вам треба розізлитись. Ось пігулки «озвірину». Вживати по одній тричі на день після їжі.
– Ну, і що?
– Озвірієте.
На п’яту добу взяв і застрелився солдат, пропустив усіх наперед і приставив автомат до горла. Нам довелося тягти його труп, його рюкзак, його бронежилет, його каску. Жалю не було. Він знав, що в нас не лишають трупів – виносять.
Згадали й пожаліли ми його, коли вже від’їжджали додому, демобілізувались.
– Вживати по одній пігулці тричі на день…
– Ну, і що?
– Озвірієте.
Підривні поранення – найстрашніші… Відірвана нога по коліно… Кістка стирчить… Від другої ноги відірвана п’ятка… Зрізано член… Вибите око… Відірване вухо… Уперше мене бив колотун, у горлі лоскотало… Сам себе вмовляв: «Не зробиш зараз, ніколи не станеш санінструктором». Підповзаю – ніг немає. Перетягнув джгутом, зупинив кров, знеболив, приспав… Чотири години тримав… Помер…
Бракувало медикаментів. Зеленки звичайної не було. То не встигли підвезти, то ліміти вичерпались – наша планова економіка. Добували трофейне, імпортне. У мене завжди в сумці лежало двадцять японських разових шприців. Вони в м’якій поліетиленовій упаковці, знімаєш чохол – робиш укол. У наших «рекордів» протирались паперові прокладки, ставали нестерильними. Половина не всотувалась, не качала – брак. Наші кровозамінники в пляшках по півлітра. Для надання допомоги одному важкопораненому потрібно два літри – чотири пляшки. Як на полі бою примудритися тримати близько години на витягнутій руці гумовий повітропровід? Практично неможливо. А скільки пляшок ти на собі понесеш? Що пропонують італійці? Поліетиленовий пакет на один літр, ти стрибаєш на нього в чоботах – не лопається. Далі: бинт звичайний, радянський бинт стерильний. Упаковка дубова, важить більше, аніж сам бинт. Імпортні… таїландські, австрійські… Чомусь тонші, біліші… Еластичного бинта взагалі не було. Теж брав трофейний… французький, німецький… А наші вітчизняні шини?! Це ж лижі, а не медичні засоби. Скільки їх із собою візьмеш? У мене були англійські: окремі – на передпліччя, гомілку, стегно. На «блискавці», надувні. Засунув руку, защипнув. Кістка зламана не рухається, захищена від ударів під час транспортування.
За дев’ять років нічого нового не поставили в нас на виробництво. Бинт – той самий, шина – та сама. Радянський солдат – найдешевший солдат. Найтерплячіший, невибагливий. Не споряджений, не захищений. Витратний матеріал.