Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана АлексиевичЧитать онлайн книгу.
красивий хлопчик… Вчиться вже в школі, вчиться на самі п’ятірки. Тепер у мене є хтось, ким я дихаю і живу. Світло в моєму житті. Він прекрасно все розуміє: “Мамочко, якщо я поїду до бабусі, на два дні, ти дихати зможеш?” Не зможу! Боюся на день із ним розлучитися. Ми йшли по вулиці… І я, відчуваю, падаю… Тоді мене розбив перший інсульт… Там, на вулиці… “Мамочко, тобі водички дати”. – “Ні, ти стій біля мене. Нікуди не йди”. І хапонула його за руку. Далі не пам’ятаю… Розплющила очі в лікарні… Я так хапонула Андрійка за руку, що лікарі ледве розтиснули мої пальці. У нього рука довго була синя. Тепер виходимо з дому: “Мамочко, тільки не хапай мене за руку. Я нікуди від тебе не піду”. Він теж хворіє: два тижні в школі, два – вдома з лікарем. Ось так і живемо. Боїмося одне за одного. А в кожному кутку Вася… Його фотографії… Вночі з ним говорю і говорю… Буває, мене уві сні попросить: “Покажи нашу дитинку”. Ми з Андрійком приходимо… А він приводить за руку доньку. Завжди з донькою. Грається тільки з нею…
Так я і живу… Живу одночасно в реальному і нереальному світі. Не знаю, де мені краще… (Встає. Підходить до вікна.) Нас тут багато. Ціла вулиця, її так і називають – чорнобильська. Все своє життя ці люди на станції пропрацювали. Багато хто досі їздять туди на вахту, тепер станцію обслуговують вахтовим методом. Ніхто там вже не живе і жити ніколи не буде. У них у всіх тяжкі захворювання, інвалідності, але роботу свою не кидають, бояться навіть подумати про це. У них немає життя без реактора, реактор – їхнє життя. Де і кому вони сьогодні потрібні в іншому місці? Часто помирають. Вмирають миттєво. Вони вмирають на ходу – йшов і впав, заснув і не прокинувся. Ніс медсестрі квіти і зупинилося серце. Стояв на автобусній зупинці… Вони вмирають, але їх ніхто по-справжньому не розпитав. Про те, що ми пережили… Що бачили… Про смерть люди не хочуть слухати. Про страшне…
Але я вам розповіла про любов… Як я любила…»
Людмила Ігнатенко, дружина загиблого пожежника Василя Ігнатенка
Інтерв’ю автора з самою собою про пропущену історію і про те, чому Чорнобиль ставить під сумнів нашу картину світу
– Я – свідок Чорнобиля… Найголовнішої події двадцятого століття, незважаючи на страшні війни та революції, якими буде пам’ятне це століття. Минуло понад двадцять років після катастрофи, але досі для мене питання – про що я свідчу про минуле чи про майбутнє? Так легко зісковзнути в банальність… У банальність жаху… Але я дивлюся на Чорнобиль як на початок нової історії, він не тільки знання, а й передзнання, тому що людина вступила в суперечку з колишніми уявленнями про себе і про світ. Коли ми говоримо про минуле чи про майбутнє, то вкладаємо в ці слова свої уявлення про час, але Чорнобиль – це насамперед катастрофа часу. Радіонукліди, розкидані по нашій землі, житимуть п’ятдесят, сто, двісті тисяч років… І більше… З точки зору людського життя, вони – вічні. Що ж ми здатні зрозуміти? Чи в наших силах добути і розпізнати сенс у цьому, ще незнайомому нам жаху?
Про