Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана АлексиевичЧитать онлайн книгу.
Решта повернулися й мовчали. Одного разу я почула: «Вільними ми були лише під час війни. На передовій». Наш головний капітал – страждання. Не нафта, не газ – страждання. Це єдине, що ми постійно добуваємо. Увесь час шукаю відповіді: чому наші страждання не конвертуються у свободу? Невже вони даремні? Мав рацію Чаадаєв: Росія – країна без пам’яті, простір тотальної амнезії, непахана свідомість для критики та рефлексії.
Великі книжки валяються під ногами…
Я – в Кабулі. Я не хотіла знову писати про війну. Але ось я на справжній війні. Із газети «Правда»: «Ми допомагаємо братському афганському народові будувати соціалізм». Скрізь люди війни, речі війни. Час війни.
Мене вчора не взяли в бій: «Залишайтеся в готелі, дівчино. Відповідай потім за вас». Я сиджу в готелі й думаю: є щось неетичне в розглядуванні чужої мужності та ризику. Другий тиждень я вже тут і не можу позбутися відчуття, що війна – породження чоловічої природи, для мене незрозумілої. Але повсякденність війни грандіозна. Я відкрила для себе, що зброя – це гарно: автомати, міни, танки. Людина багато думала про те, як краще вбити іншу людину. Відвічна суперечка між істиною та красою. Мені показали нову італійську міну, моя «жіноча» реакція:
«Гарна. Чому вона гарна?» По-військовому мені точно пояснили, що, коли на цю міну наїхати або наступити ось так… під таким кутом… від людини залишиться піввідра м’яса. Про ненормальне тут говорять, наче про нормальне, те, що саме собою зрозуміле. Війна, мовляв… Ніхто не божеволіє від цих картин, що ось лежить на землі людина, вбита не стихією, не фатальною долею, а іншою людиною.
Бачила завантаження «чорного тюльпана» (літак, який відвозить додому цинкові труни із загиблими). Мертвих часто одягають у стару військову форму ще сорокових років, із галіфе, часом і цієї форми бракує. Солдати перемовлялися між собою: «У холодильник привезли нових убитих. Ніби несвіжим кабаном пахне». Писатиму про це. Боюся, що вдома мені не повірять. У наших газетах пишуть про алеї дружби, які саджають радянські солдати.
Розмовляю із хлопцями, багато хто приїхав добровільно. Просилися сюди. Помітила, що більшість – із родин інтелігенції: вчителів, лікарів, бібліотекарів, одне слово – книжкових людей. Щиро мріяли допомогти афганському народові будувати соціалізм. Зараз сміються із себе. Показали мені місце в аеропорту, де лежали сотні цинкових трун, таємниче блищали на сонці. Офіцер, який супроводжував мене, не стримався: «Може, тут і моя труна… Засунуть туди… А за що я тут воюю?» Одразу ж злякався своїх слів: «Ви цього не записуйте».
Уночі мені снилися вбиті, в усіх були здивовані обличчя: як це – я вбитий? Невже мене вбито?
Разом із медсестрами їздила у шпиталь для мирних афганців, ми возили дітям подарунки. Дитячі іграшки, цукерки, печиво. Мені дісталося штук п’ять м’яких ведмедиків. Приїхали до шпиталю – довгий барак, із білизни в усіх самі ковдри. До мене підійшла молода афганка з дитиною на руках, хотіла щось сказати, за десять років