Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана АлексиевичЧитать онлайн книгу.
припинило стояти на своєму місці». Минуло сто років і майбутнє знову не на своєму місці. Настав час second-hand.
Барикада – небезпечне місце для митця. Пастка. Там псується зір, звужується зіниця, світ втрачає кольори. Там – чорно-білий світ. Звідти людини вже не розгледіти, а бачиш лише чорну крапку – мішень. Я все життя – на барикадах, я б хотіла піти звідти. Навчитися радіти життю. Повернути собі нормальний зір. Проте десятки тисяч людей знову виходять на вулиці. Беруться за руки. У них білі стрічки на куртках. Символ відродження. Світла. І я з ними.
Зустріла на вулиці молодих парубків у майках із серпом і молотом і портретом Леніна. Чи знають вони, який він – комунізм?
Частина перша. Розрада апокаліпсисом
Із вуличного гомону та розмов на кухні
(1991–2001)
Про Іванка-дурника та золоту рибку
«Що я зрозумів? Я зрозумів, що герої певного часу рідко бувають героями іншого часу, крім Іванка-дурника. Та Ємелі. Улюблених героїв російських казок. Наші казки – про везіння, про мить, коли «пощастило». Про очікування чудесної допомоги, щоб усе до рота саме впало. Лежачи на печі, мати все. Щоб і пічка сама млинці пекла, а золота рибка всі бажання виконувала. Хочу те і хочу се. Хочу Царівну Прекрасну! І хочу жити в царстві іншому – з молочними річками та кисільними бережками. Ми – мрійники, звісно. Душа працює і страждає, а справи ледве рухаються, тому що на них сил уже бракує. Справи стоять. Загадкова російська душа… Усі намагаються її зрозуміти… читають Достоєвського… Що там у них за душею? А за душею в нас сама душа. Побалакати полюбляємо на кухні, почитати книжку. Головна професія – читач. Глядач. І водночас відчуття власної особливості, винятковості, хоча підстав для цього жодних, окрім нафти та газу. З одного боку, це якраз і заважає змінити життя, а з іншого боку, дає відчуття якогось сенсу. Завжди висить у повітрі, що Росія має створити, показати світові щось надзвичайне. Богообраний народ. Особливий російський шлях. Усуціль у нас Обломови, лежать на дивані й очікують дива. А не Штольці. Діяльних, метких Штольців зневажають за те, що зрубали улюблений березовий гай, вишневий садок. Заводики там будують, гроші роблять. Чужі для нас Штольці…»
«Російська кухня… Убога «хрущобна» кухонька: дев’ять – дванадцять (щастя!) квадратних метрів, за тонкою стінкою – туалет. Радянське планування. На вікні – цибуля в баночках з-під майонезу, в горщику – алое від нежиті. Кухня для нас – це не лише місце для приготування їжі, це і їдальня, й вітальня, й кабінет чи трибуна. Місце для колективних психотерапевтичних сеансів. У дев’ятнадцятому сторіччі вся російська культура жила в дворянських маєтках, а в двадцятому – на кухнях. І перебудова теж. Усе «шістдесятницьке» життя – це «кухонне» життя. Спасибі Хрущову! Це за його правління вийшли з комуналок, отримали власні кухні, де можна було лаяти владу, а головне – не боятися, адже на кухні всі свої. Там народжувалися ідеї, фантастичні прожекти. Розповідалися анекдоти… Анекдоти процвітали!