Серце не обдуриш. Зоряна ЛешкоЧитать онлайн книгу.
матиме опору та підтримку, а ще місце, де його завжди чекають і люблять.
Руслан погасив цигарку та взяв ще одну. Він щиро заздрив Артему, бо такого дому не мав і після гостювання в друга особливо гостро відчував самотність.
Про своє дитинство та юність Руслан згадувати не любив. Єдине добре, що в нього там було, це мама. Вона любила його завжди: коли до семи років гаркавив і ніяк не міг вимовити «р», «ш» та «ж»; коли приходив із розбитою губою, бо не вмів дати здачі; коли вирішив вчитись на програміста; коли радів, плакав, перемагав і зазнавав невдач.
При згадці про маму находила така тяжка туга, що було важко навіть дихати. Вона терпляче берегла шлюб заради сина, щоб той мав батька й чоловіче виховання. Це було єдиним, чим Руслан міг їй дорікнути.
Батька Руслан ненавидів, напевно, років із десяти, хоча до того любив його, у якійсь мірі навіть обожнював. Тато-далекобійник рідко бував удома, і Руслан чекав його приїзду з чистою дитячою щирістю та тугою. Він уявляв, як розповідатиме йому чого навчився, що зробив, як попросить допомоги в чомусь або поради, як пожаліється, і тато покарає кривдників.
Дитяча уява малювала яскраві картини, і чим ближче було до приїзду батька, тим більше Руслан у них вірив. Однак реальність розбивала ті мрії на друзки. Відпочивши, тато вислуховував його й починав нещадно критикувати. А якщо Руслан плакав від образи, то отримував ще й насмішку.
Дитяча пам’ять має здатність ховати неприємне та вибачати, юнацька ж усе пам’ятає і накопичує.
Усе частіше Руслан почувався неповноцінним, поганим, дурним. Він ріс із думкою, що все робить неправильно, і в ті дні, коли в батька були перерви між рейсами, намагався бувати вдома дуже рідко.
Іван Мірошниченко вважав, що перевізник – це добра робота за добрі гроші, і хотів, щоб син теж обрав справжню чоловічу професію, із хорошою платнею.
Батько ніколи не питав Руслана, ким він хоче бути, лише пропонував варіанти на вибір: моряк, інженер-будівельник, далекобійник. Заперечення не приймались, а якщо Руслан наполягав, що це йому не подобається чи він цього не хоче, то діставалось мамі:
– Марто, ти дурепа! Як сина виховуєш? Батька не поважає. Слабаком росте. Ні мудре сказати, ні здачі дати.
Руслан ображався не так за себе, як за маму. Якось навіть сказав батькові, щоб не кричав на неї, за що отримав такого запотиличника, що аж в очах потемніло.
Мама скрикнула, підбігла до нього. Руслан почув глухий удар. Мама впала на підлогу, тримаючись за живіт і судомно хапаючи повітря.
У ту мить ненависть остаточно витіснила синівську наївну любов, надії, ілюзії… і якби не страх, що мамі буде ще гірше, Руслан викричав би в обличчя батькові все, що про нього думає.
Уночі Руслан довго не міг заснути. Він ніколи раніше не бачив, щоб батько бив маму, але тепер зрозумів її поведінку: мовчання у відповідь на образи, здригання, коли батько був чимось незадоволений і підвищував голос, і те, що вона ніколи не підходила до нього сама. Руслан плакав від ненависті й безсилої люті.
Чому йому дістався такий тато? Черствий, жорстокий, завжди