Червоний. Без лінії фронту. Андрей КокотюхаЧитать онлайн книгу.
піднятися на Бону, щойно Дорош із таємничим виглядом запитав, де б нам переговорити, аби точно ніхто не міг побачити й почути.
Йому чомусь не підходила його квартира, точніше – горище. Єдине, що зміг винайняти за мізерні мамині гроші. Юрко нарікав, та я міг би посперечатися, кому краще. Він тримався за те горище, бо сам будинок стояв у центральній частині Кременця, а Дорошу кортіло жити в такому місці. Мені ж байдуже, аби дах над головою не протікав та двері зачинялися зсередини. І за ті самі кошти вдалося домовитися з господарями за пристойне й досить просторе помешкання на одній з околиць. На перший погляд – житло розміром із комірчину. Зате вхід окремий, з двору, та й хазяї не дошкуляли надмірною цікавістю. Якось почув випадково їхню розмову: тішилися, бо пощастило з пожильцем, простим сільським хлопом. До ліцею годину ногами, а коли дощ чи сніг, то навіть довше. Назад по темному ще складніше, тому час від часу лишався спати в Зенка, коли засиджувалися у «Волині». Той жив із батьками, родина мешкала в затишній кам’яниці, де мій побратим мав небачену розкіш: власну, окрему кімнату, одну з двох, які займали Лісовські. Мама служила в бакалійній крамниці, яку тримав місцевий єврей Іцик Гольцман, батько був складачем у міській друкарні, тож потяг Зенка до цієї справи був вроджений.
Вона його й згубила.
Та не забігатиму наперед. Поки що Юрко відмовився збиратися в нього, бо в будинку пральня, заходить багато випадкових людей, а він не хоче зайвий раз світити свою, як сказав, групу. Тоді я почув це від Дороша вперше за весь час знайомства й не особливо зважив. Так сталося, що згуртувалися ми довкола нього й часто вирішальне слово лишалося за ним. Зенко ніколи з Юрком не сперечався, а я взагалі не з тих, хто любить балаканину до хрипоти. Мені більше справи були до вподоби. Хоче Дорош вважати себе головним – то нехай собі.
Незручно виявилося і в Зенка, але там усе ясно: батьки та сусіди. Пертися до мене в комірчину все одно, що йти до «Волині». Відстань майже та сама, але перша умова мого квартирування – не водити нікого, дівчат передусім. З’явитися туди з гуртом – означало порушити домовленість, роздратувати господарів, підірвати довіру до себе. Ну, а в ресторані, звичному місці зборів, гриміла музика. Щоб почути одне одного, доводилося говорити голосніше, ніж зазвичай. Інші рази Дорош дозволяв нам усім це, зараз наголосив: ситуація особлива.
Так виникла Бона, куди я відразу зголосився провести товариство.
Стояв вересень – той час, коли літо ще не остаточно передало осені права. Було сухо, тепло, вітер не задував в обличчя, тож підйом для новачків видався досить легким. Діставшись вершини, ми зайшли під прикриття залишків мурованих стін. Зенко не стримався, признався: народився в Кременці, виріс тут, але сюди видерся вперше. Виявляється, його ніколи не тягнуло глянути на рідне місто з висоти пташиного польоту. Мене ж тягнув на Бону найперше краєвид. Як сільському за духом, бракувало мені простору. Лиш тут міг дихати на повні груди, і всякий раз кортіло закричати, заволати, розкинувши руки, мов крила. Дорош же бурчав, що збив ноги на підйомі, закурив, чим здивував нас, бо раніше ніхто