Червоний. Без лінії фронту. Андрей КокотюхаЧитать онлайн книгу.
зрозуміти для себе, чому Данило наполегливо гриз себе зсередини.
А за місяць із гаком стало ясно: у Червоного нарешті прорвалося, де тонко.
Через те й поліз на ліцейський дах, аби всі побачили його і те, що він робить.
Своїм вибриком він дав старт тим сумним подіям, котрі почалися потім.
Але перед тим останню краплю в чашу його терпіння все ж таки крапнув Юрко Дорош. Сам того не розуміючи, та щоб зовсім ненавмисне – я б теж не сказав.
8
Напередодні того вікопомного й водночас фатального дня ми зібралися на Боні.
Добігав кінця жовтень, раптово зарядили густі дощі, а ранком навіть випав перший сніг, не лапатий, дрібний, укрив місто й швидко розтанув. Щоправда, на горі де-не-де білило, і Червоний під час розмови більше слухав, згрібаючи при тому тонкий шар собі в долоні. Щільна грудка не ліпилася, і Данило зрештою облишив свої спроби. Обтрусив руки, стрепенувся, мовби повертаючись до гурту з інших світів, промовив ні сіло, ні впало:
– Дурним займаємося.
– Знову не так? – роздратовано кинув Дорош.
На цей час ми вже двічі розклеювали містом листівки, уже інакшого змісту. Данило переконав відмовитися від красивих гасел, натомість вимагати звільнення цілком конкретних в’язнів Берези-Картузької. Його недавнє минуле я від хлопців не приховав, і тепер усі знали – Червоний заледве не вступив в Організацію. Тому не дивувалися, звідки йому відомі ті чи ті прізвища. Українці мають знати, хто за них страждає, пояснив Данило. А поляки – що ми нікого й нічого не забуваємо. Однак історія з листівками подобалася Червоному дедалі менше, й ось тепер невдоволення вихлюпнулося.
Зенон саме приніс нову листівку й похвалився: цього разу вдалося розмножити три сотні. Стільки ще жодного разу не вдавалося, тож Дорош неабияк тішився. Тепер ми могли рясно заліпити ними весь центр міста, і нарешті, на його переконання, наше підпілля почне давати відчутний результат. Наступного разу треба починати діяти в інтересах усіх гноблених, не лише українців.
Отут Червоного прорвало.
– От звідки в тебе знову ці комуністичні гасла, Юрку? «Повстаньте, гнані та голодні», чули ми все це. Там, за Збручем, вони двадцять років, як повстали. Відразу почали воювати з Українською Народною Республікою. А як перемогли через польську зраду, до речі, не в останню чергу, – почали морити українців голодом. Я про комуністів зараз, якщо ти не зрозумів.
– Не дурніший за тебе, – огризнувся Дорош. – Тільки, щоб ти знав, від голоду вмирали не лише українці.
– А цього ти де наслухався?
– Маю вуха! І свою голову теж! Комуністи, на яких ти пальцем тицяєш, зробили на великій Україні українську владу.
– Совіцьку.
– Українську, – вперто правив Дорош. – Ти багато бачиш тут, у Польщі, українських газет чи книжок? А там вони вільно друкуються й за це в табір не саджають. У Києві, в університеті, до твого відома, навчання ведеться нашою мовою. Співати наших пісень вільно по радіо. А тут ми змушені вдавати із себе поляків, інакше нічого