Стріла часу, або Природа злочину. Мартин ЭмисЧитать онлайн книгу.
почуваємося у ці дні – фізично. Не розумію, чому Тод не виявляє вдячності за таке поліпшення. Коли згадую, як було у Веллпорті… Ми там ходили, але ж заледве. Нам треба було двадцять п’ять хвилин, щоб перетнути кімнату. Тепер ми, майже не крекчучи, можемо нахилятися, хіба що іноді в коліні хрусне. Ми піднімаємося і спускаємося сходами – вогонь! Іноді ми дістаємо зі смітничка запасні шматочки нашого тіла. Зуб, ніготь. Зайве волосся. Гамування нудоти та часткове потьмарення свідомості здавалися мені невід’ємними атрибутами буття, а виявилося, що цей стан тимчасовий. Іноді, навіть упродовж кількох хвилин (особливо якщо лягти), узагалі нічого не болить.
Тод не цінує поліпшення. Якось йому ніби байдуже. Взагалі. Але ось що. Пам’ятаєте, ми ж іще у Веллпорті почали влаштовувати собі такі сексуальні вправляння? Тод тепер це робить набагато старанніше. Мабуть, на ознаменування більшої чоловічої сили… або для тренування. Але однаково ми досягли певного поступу… Тоде? Не знаю. Тобі як? Нормально? Бо, на мій погляд, поки що це дурня.
Його сни заповнені постатями, які вітер крутить, мов листя, а ще він бачить душі, що утворюють сузір’я, нестерпні для мене. Тод подовгу сперечається і каже правду, але невидимі люди, які могли б його почути і висловити судження, на щастя, відмовляються вірити йому і відвертаються – мовчки, втомлено і гидливо. Часто-густо він у покорі дозволяє нівечити себе похмурим олдерменам, огрядним до болю обербургомістрам, затюканим залізничним носильникам. А іноді він світиться великою силою, яка виривається з нього і все чисто вирішує: цю силу дав творець-покровитель, який керує його снами.
Сутенери і маленькі повії…
Я спантеличений місцевою економікою, комерцією, виправдальними угодами байдужого, вихолодженого міста. І приводів для цього мені не бракує – себто для спантеличення. По правді, мені багато що незрозуміло. Власне, я не швидкий на розум. Може, це якась ненормальність, навіть легкий аутизм. Чи просто думаю не на повну силу. Я граю неповною колодою, так би мовити, і не бачу глузду у світі. Поза сумнівом лише, що я якось пов’язаний із Тодом, але він не повинен знати про мою присутність. А мені самотньо… Тод Френдлі, присадкуватий, м’який Тод Френдлі тиняється по міських нетрях, притулках, нічліжках, реабілітаційних центрах, готельчиках для волоцюг. Але він не докучник і не підпомагач, якого просто тягне скрізь усе залагоджувати, якщо виявляються зловживання. Він приходить і йде. Пропонує, вказує і радить. Він – посередник у нещасті. Бо тут живуть наркомани, повії, неповні сім’ї, волоцюги.
Повії западають на зрілих чоловіків. Це точно. Вони не морочаться з однолітками. Клієнти обачливо задкують у спеціальні кімнати, орендовані на короткий термін дешеві помешкання в садибі на вулиці Геррери, що потопає в сирості й страху. Здійснюється злягання, під час якого клієнт, або гаманець, як його ще називають, хутко отримує щедру винагороду. Парочка виходить на вулицю і розходиться. Чоловіки дибають геть, соромлячись себе (ще б пак, робити таке за гроші!). А невситима повія залишається на хіднику у своєму тенктопі[2] і збудливих мінішортах бити байдики до наступного клієнта. Чи от іще:
Обліжна (в’язана) сукня без декольте, з відкритими плечима, на широких бретелях.