Останнє полювання. Жан-Кристоф ГранжеЧитать онлайн книгу.
ми влаштовуємо полювання з собаками у Франції, а також облави на наших німецьких землях, але це радше світські збіговиська. Нічого спільного з тим, що ми пережили з Юрґеном підлітками…
Ніби на підтвердження цих слів Івана помітила підставку для рушниць, прикріплену до кам’яної стіни довкола дверей, що вели в якийсь коридор, – врешті-решт, не міг же увесь цей будинок бути збудованим зі скла.
Івана ніколи не розумілася на балістиці, але могла визначити, що це були топові рушниці в своїй категорії. Можливо, навіть безцінні. Приклади з такого коштовного дерева, аж здавалися золотими, дула й рукоятки з тонкими візерунками…
– А Юрґен, – не відступав Ньєман, – досі займався піршем?
– Юрґен, гадаю, так. Він був дуже потайним у цих питаннях…
– Де ви були в ніч із суботи на неділю?
Ньєман різко змінив тон, без жодної очевидної причини.
– Та… тут.
– Сама?
– Ні. Я повернулася сюди з одним із моїх комерційних директорів.
– Ви хоч знаєте, з яким саме?
Тепер, намагаючись бути жорстким, він впадав у зайві грубощі.
– Старий добрий французький гонор… Ви чудово виконуєте свою роль, майоре. Запитайте його ім’я у ваших ельзаських колег, це перше, що вони перевірили. Я…
– Штефан Ґрібе, – втрутилася Івана, звертаючись прямо до Ньємана. – Алібі пані графині вже перевіряли.
– Алібі? – перепитала Лаура, схрещуючи руки на грудях. – Вам не здається, що ви перебираєте?
– Це лише такий вираз, – спробував своєю чергою заспокоїти її Ньєман.
Івана помітила на кришці рояля фотографії в рамках, що виблискували в останніх променях сонця. Вона підійшла й побачила сімейні світлини, які ілюстрували дорослішання двох дітей: хлопчика і дівчинки. Взяла одну з них навмання: двоє підлітків, дванадцяти-чотирнадцяти років, стоять на подвір’ї замку, гідного Волта Діснея.
Лауру легко було впізнати. Рудий повненький хлопчак поруч – це, очевидно, Юрґен. Він не був схожий на чоловіка, чиї фото Івана бачила в досьє. Після тридцяти у спадкоємця з’явилися тверді риси обличчя й атлетичне тіло. Нічого спільного з рудим іванцем-киванцем на світлині.
Цієї миті її вразила одна деталь: обоє дітей у пальтах із лодена[15], серйозні, ніби папи римські, тримали по величезній мисливській рушниці. Брат із сестрою виросли не зі срібною ложкою, а з мідною кулею в роті.
Чиясь рука взяла рамку і забрала її з поля зору Івани.
– Ми були як двійнята, – сказала Лаура, розглядаючи світлину. – Ми одночасно відчували одне й те саме. Наші стосунки були… органічні.
Графиня – нарешті – виглядала зворушеною.
– А в роботі, – запитала Івана, – ви добре знаходили спільну мову?
Обличчя Лаури напружилося.
– Я ж щойно сказала вам, що ми були одним цілим! – відповіла вона тоном, у якому нарешті вчувалася зневага до цих ідіотських запитань, а на додачу – і до тих, хто їх ставив.
Графиня провела рукою по обличчю.
– Вибачте… Утративши Юрґена, я втратила будь-які причини жити…
Цієї
Різновид вовняної тканини.