Стук у браму. Франц КафкаЧитать онлайн книгу.
нього був задоволений вигляд. Хоча зіткнення з людським тілом мені завжди неприємне, я мимоволі його обійняв.
Потім ми вийшли з під’їзду під небо. Кілька розрізнених хмаринок мій друг здув, так що тепер перед нами розлягалася неозора зіркова рівнина. Мій друг ледве дибав.
д) Загибель товстуна
Тут усіх охопила швидкість, і все покотилося вдалину. Воду річки потягнуло вниз до урвища, вона спробувала затриматися, поборсатися на скришеному краю, але потім звалилася валами і димом бризок.
Товстун не міг більше говорити, він крутився і зникав у гучному стрімкому водоспаді.
Я, той, хто спізнав стільки веселощів, стояв на березі і бачив це.
– Що робити нашим легеням, – закричав я, – якщо не дихатимете швидко, – кричав я, – ви задихнетеся самі по собі, від внутрішніх отрут! Якщо ви дихатимете повільно, ви задихнетеся від повітря, непридатного для дихання, від обурених речей! Якщо ж ви шукатимете потрібний темп, то загинете через самі пошуки!
При цьому берег річки безмірно розширився, і все ж я торкнувся долонею залізної площини крихітного здалеку дорожнього покажчика. Це було мені не зовсім зрозуміло. Я ж був малого росту, не менший, ніж зазвичай, і кущ із білими ягодами, який дуже швидко гойдався, був набагато вищий за мене. Я це бачив, бо мить тому він був поруч зі мною.
І все ж я помилився, бо руки мої були так само величезні, як хмари обліжного дощу, хіба що дужче квапилися. Не знаю, чому вони хотіли розчавити мою бідолашну голову.
Адже завбільшки вона була лише з мурашине яєчко, тільки трохи пошкоджена і тому вже не цілком кругла. Я благально обертав нею, бо вираз моїх очей не можна було розрізнити, такі вони були крихітні.
Проте мої ноги, мої ж немислимі ноги лежали на лісистих горах і відкидали тінь на сільські долини. Вони росли, вони росли! Вони вже сягали простору, де не було жодного краєвиду, мені вже й розгледіти було зась, які вони довгі.
Але ні, не те… я ж малий, поки малий… я кочусь… кочусь… я – лавина в горах! Будь ласка, перехожі, будьте так ласкаві, скажіть мені, чи я росту, виміряйте мені ці руки, ноги…
– Як же це так? – сказав мій знайомий, який пішов зі мною з гостей і спокійно йшов поруч однією з доріжок Лаврінової гори. – Зупиніться нарешті на хвилинку, щоб я в цьому розібрався… Знаєте, мені треба залагодити одну справу. Це так стомлює… ця холодна, щоправда, і ясна ніч, але цей сердитий вітер, який часом навіть, здається, змінює положення отих акацій.
На ледь помітній доріжці лежала місячна тінь будинку садівника, бідно прикрашена снігом. Побачивши лавку, яка стояла біля дверей, я вказав на неї піднятою рукою, бо не був хоробрий і чекав докорів, через що і доклав до грудей свою ліву руку.
Він сів із тугою, не шкодуючи свого одягу, і дивом мене здивував, коли упер лікті в стегна і поклав лоб на прогнуті кінчики пальців.
– Так, тепер я це скажу. Знаєте, я живу розмірено, ні до чого не можна причепитися, все робиться, як треба і як прийнято. Нещастя, до якого в моєму середовищі звикли,