Шопенгауер як вихователь. Сутінки ідолів. Фридрих Вильгельм НицшеЧитать онлайн книгу.
системи і гармонійну панівну природність в усьому, що ми стали нечутливими до цієї природності і відчуваємо відразу до неї; але потім, коли ми ще впізнавали щось краще й вище, але вже не вміли його досягти, тоді, попри все наше бажання, ми вже не могли повернутися до хорошого й високого, до античної чесноти. В цьому метанні між християнським і античним, між заляканою чи брехливою мораллю християнства і таким самим слабкодухим і боязким наслідуванням античності живе сучасна людина і почувається при цьому погано; успадкований страх перед природним і відроджена принадність цієї природності, палке бажання знайти хоч якусь опору, безсилля знань, яке постійно вагається між хорошим і кращим, – все це створює неспокій і сум’яття у сучасній душі, що засуджує її на безплідне й безрадісне буття. Ніколи ще моральні вихователі не були такими потрібними, і ніколи не було так неймовірно мало шансів їх знайти; в часи, коли лікарі найпотрібніші, під час великих епідемій, вони самі наражаються на найбільшу небезпеку. Бо де лікарі сучасного людства, які самі так добре й міцно тримаються на ногах, аби підтримувати й вести за руку ще й інших? Певна понурість і заціпеніння лежать на кращих особистостях нашого часу, постійна досада на боротьбу між удаванням і чесністю, що розігрується у їхніх грудях, відсутність довіри до самих себе, – через це вони абсолютно нездатні бути керманичами й вихователями інших.
Отже, я дійсно витав у мріях, якщо сподівався знайти істинного філософа собі у вихователі, який зміг би підняти мене над невдоволеністю і знову навчити, наскільки це можливо в наш час, бути простим і чесним у думках і в житті, тобто бути несвоєчасним, якщо розуміти це слово в найглибшому сенсі. Адже люди тепер такі багатогранні й складні, що повинні ставати нечесними, якщо взагалі хочуть говорити, стверджувати щось і діяти відповідно до цих тверджень.
З такими труднощами, потребами й бажаннями я познайомився із Шопенгауером.
Я належу до тих читачів Шопенгауера, які після першої ж сторінки впевнені, що прочитають все ним написане і почують кожне сказане ним слово. У мене одразу з’явилася довіра до нього, і вона все ще така сама, як була дев’ять років тому. Я розумів його так добре, ніби він писав для мене: кажу так, щоб ви мене зрозуміли, хоч це нескромно й по-дурному. Тому я не знайшов у ньому жодного парадоксу, хоча подекуди знаходив незначні помилки; бо що таке парадокси, як не твердження, що не викликають довіри, оскільки сам автор не впевнений у них, бо хотів просто виблискувати й зваблювати ними і взагалі чимось здаватися? Шопенгауер ніколи не хоче здаватися: він пише для себе, а ніхто не хоче бути обманутим, а найменше – філософ, який ставить собі закон: нікого не обманюй, навіть себе!
Навіть за допомогою того приязного суспільного обману, який тягне за собою майже кожна розмова і якому письменники наслідують майже підсвідомо; тим паче за допомогою усвідомленого обману оратора та штучних засобів