Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-МазохЧитать онлайн книгу.
наче підмінили:
– Я знав ще вашого діда, – промовив він, прискіпливо розглядаючи мене. – І вашого батька, а вуйка з Калуша знав особливо добре. Колись при нагоді розповім вам, як ми з ним познайомилися, потішна то була історія. Старі часи! Старі часи! Але прошу до господи.
– То ви поведете нас?
– Побачимо, люб’язний пане, побачимо. Маємо час… Але ж заходьте…
– Покажіть нам свій дім, – вів я далі. – З нами гості, і їм усе за цікавинку.
– Гості? А то ж відки?
– Зі Львова.
– Зі Львова? О, то здалеку.
Він запровадив нас досередини і показав свою хату, котра була розділена на дві однакові половини. У житловій кімнаті біля великої печі, більше пристосованої до коптіння м’яса, аніж для обігрівання, стояла біла шафа, розмальована лапатими квітами. Уздовж стін тягнулися широкі лави. В одному кутку виднілося масивне ліжко, біля якого стояла скриня, за стилем більше схожа на шафу, а посередині – міцний громіздкий стіл. Двері в стіні вели до комори, в якій кожний гуцул зберігає своє святкове вбрання.
Праворуч, як і в будь-якій гуцульській оселі, була кімната для гостей. Одразу ж за порогом тієї кімнати нам блисли в очі розкішні трофеї, що висіли посеред стіни. Дві турецькі дамаські рушниці перехрещувалися над парою чудових арнаутських пістолів, а поряд висіла дерев’яна порохівниця, торба й топір.
Стіни тут не заведено білити, їх старанно гладенько вигембльовують, так само стелю й долівку. Двері зачинялися на важкий засув. Тарелі, ложки й виделки вирізані з липової деревини. Повсюди світла чистота й рівномірний брунатний колір дерева. З-поміж пожовклих образів, які де-не-де висіли на стінах, вирізнявся своїми розмірами та візантійським позолоченим тлом образ святого Миколая.
На легкий короткий посвист опришка, немов слухняний і привітний пес, з’явилася молода вродлива босонога жінка у квітчастій спідниці та барвисто вишитій сорочці.
– Маємо гостей, – сказав старий спокійно.
За мить на порозі став хлопчина дванадцяти років з коротким світло-каштановим волоссям та очицями, які можна побачити хіба у молодих косуль. Не застидався й не зніяковів, як інші діти, що сором’язливо тупцюють біля стіни, а сміливо увійшов і привітався дзвінким голосом.
– Куди прямуєте? – запитав він, шанобливо цілуючи священникові руку.
– На Чорногору, – відповів капелан люб’язно.
– Чи можна й мені з вами?
– Так, Миндо, – погодився опришок, відчувався його авторитет перед малим. – Збирайся.
Хлопчисько наче здимів, а натомість увійшла гуцулка з обплетеним соломою бутлем горілки, буханцем чорного хліба, бочівкою бриндзи та шматком масла на дерев’яному тарелі.
– Просимо до столу, – промовив господар гостинно. Коли ми сіли навколо великого стола, він налив собі горілки й мовив:
– П’ю до вас! – і одним духом вихилив чарку, а те, що лишилося на денці, гордим рухом вихлюпнув у стелю.
Коли знову стало тихо, мою увагу привернуло