Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-МазохЧитать онлайн книгу.
мов новонароджене дитя. Ми стерпли. Стало моторошно, дами перехрестилися, ніхто не зронив ані слова.
Після третього скрику старий опришок підніс руку, ніби благословляючи, й виразно проказав глибоким поважним голосом: «Хрещу тебе во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь».
Тієї ж миті з’ява зникла й довкола запанувала тиша.
– Що то було? – запитала панна Лодойська, нервово цокаючи зубами. – Якесь застереження?
– Це сова, – сухо завважив природознавець.
– Хіба ви не чули, як воно тричі крикнуло: «Охрести мене! Охрести мене! Охрести мене!?» – мовив зі спокійною переконаністю опришок.
– То що ж то було?
– Загублена душа.
– Що?! – перепитала Лола.
– Дитя, яке померло нехрещене й потім неприкаяно блукало поміж небом і землею. Що сім років з’являється воно своїм батькам, родичам або й просто звичайним християнам і вимагає охрестити його.
– Ви охрестили його?
– Так, охрестив цю загублену душу, – з побожним трепетом у голосі відказав опришок. – Тепер вона віднайде спокій.
– А я гадаю, що ви охрестили сову! – вигукнув роздратовано професор.
– Так, часом вони з’являються в образі сови, це правда, – опришкова віра була непохитною. – То як гадаєте, – мовив далі неквапно, – переночуємо у стаї, а рано-вранці рушимо в Чорногору?
Ми увійшли до хижі, де вже позбиралися всі вівчарі, тільки двоє сторожів лишилися надворі. Посеред стаї було велике довгасте ватрище, там горів вогонь, який принесли пастухи з рідних домівок у долині. Тут, на висоті п’яти тисяч футів над рівнем моря, його підтримуватимуть аж до того часу, як усю череду поженуть знову вниз, від 15 травня аж до 15 серпня. Якби ця священна ватра згасла, прийшла би біда, так вірили гуцули.
Між маленькими віконцями висів образ святого Миколая. Уздовж стін стояли широкі дерев’яні лави, на долівці натрушено соломи. Усе обставлено дуже по-спартанському.
Ми сіли на лави. Окрім священного вогню, що палахкотів у ватрищі та червоних відсвітів ватри надворі перед стаєю, світла більше не було.
Якийсь час усі мовчали, панувала цілковита тиша, тільки дрова потріскували та стиха зітхала файка опришка.
Раптом загавкав пес, далі другий. Шалений хрипкий гавкіт та людські голоси зближалися до стаї. Ватажко поволі підвівся.
На порозі у примарному світлі ватри постала надзвичайно дивна з’ява.
Струнка дівчина, якоїсь дикої первісної вроди, здивовано дивилася на нас своїми великими чорними очима. Вона, як звіря, зблиснула білими зубами, які дуже вирізнялися на тлі засмаглого обличчя, аж мороз поза шкіру пішов. Криваво-червона вовняна спідниця, біла вишита сорочка, короткий, вивернений хутром назовні овечий кептар підкреслювали її звабливі набубнявілі, наче бруньки, форми. Вона стояла босоніж, з топірцем у жилавій руці, в оточенні кошлатих фавнових голів, які погрожували й насміхалися над нами водночас, а на руках – маленьке чорне бісеня з тендітними ріжками.
Дами