Нарцис і Ґольдмунд. Герман ГессеЧитать онлайн книгу.
а сам він, Ґольдмунд, що буде з ним через двадцять років? Ет, усе було незрозуміло і, власне, сумно, хоч було й гарно. Нічого не відомо. Ось живеш і ходиш по землі або їдеш верхи лісом, і щось подивиться на тебе так вимогливо й обнадійливо, і сумовито: вечірня зірка, блакитний дзвіночок, заросле зеленим очеретом озеро, око людини або корови, а часом здається, ось зараз відбудеться щось небачене, але давно жадане, зі всього спаде пелена; потім це минає, і нічого не відбувається, і загадка не розгадана, й таємні чари не розвіяні, і зрештою ти старієш і стаєш таким досвідченим, як отець Анзельм, чи таким мудрим, як настоятель Даніель, і все ще нічого не знаєш, і чекаєш, і все ще прислухаєшся.
Він підняв порожню раковину равлика, що рипнула між камінцями, добряче нагріту сонцем. Поринувши у роздуми, роздивлявся завитки раковини, зубчасту спіраль, що кумедно зменшувалася до кінця, порожнину, що виблискувала перламутром. Він заплющив очі, щоб відчути форму на дотик, це була його стара звичка і гра. Обертаючи раковину розслабленими пальцями, він легенько, ковзаючи, мацав її, пестив її форми, щасливий від дива творіння, від магії тілесного.
Ось у чому, думав він замріяно, був один з недоліків школи і вченості: розум, здавалося, був схильний бачити й представляти все так, ніби воно пласке і має лише два виміри. У цьому він вбачав певну збиткову неповноцінність розумового підходу, але вже не міг утримувати думку, раковина вислизнула з його пальців, він відчув себе втомленим і сонним. Схиливши голову на свої трави, які, в’янучи, пахли дедалі більше, він заснув на сонці. По його черевиках бігали ящірки, на колінах в’яли трави, під кленом з нетерпінням чекав Блес.
Здаля від лісу хтось наближався, молода жінка у вицвілій синій спідниці, зав’язана червоною хусткою поверх чорного волосся, із засмаглим на літньому сонці обличчям. Жінка підійшла ближче, з вузликом у руках і маленькою пломенистою гвоздикою в роті. Вона помітила, як хтось сидить, довго придивлялася здалеку, з цікавістю й недовірою, побачивши, що він спить, підійшла ближче, обережно ступаючи босими засмаглими ногами, зупинилася прямо перед Ґольдмундом і подивилася на нього. Її недовірливість зникла, красивий юнак, що спав, не виглядав небезпечним, він, навпаки, сподобався їй – як це він потрапив сюди, на цілину? Він збирав квіти, зауважила вона з посмішкою, вони вже зів’яли.
Ґольдмунд розплющив очі, повертаючись із нетрищ сну. Його голові було м’яко, він лежав на колінах жінки, в його заспані здивовані очі дивилися чужі карі очі, близько і тепло. Він не злякався, небезпеки не було, теплі карі зірки світилися привітно. Ось жінка посміхнулася у відповідь на його здивований погляд, посміхнулася дуже привітно, і він теж став поволі посміхатися. До його усміхнених губ наблизилися її вуста, вони привіталися ніжним поцілунком, який одразу нагадав Ґольдмундові той вечір у селі й маленьку дівчину з косами. Але поцілунок ще не закінчився. Рот жінки затримався на його губах, продовжуючи гру, дражнив і вабив, захопив їх, нарешті, з силою