Нарцис і Ґольдмунд. Герман ГессеЧитать онлайн книгу.
ігри в дортуарах, розмови в класах і навіть прогулянки у зовнішньому монастирському дворі.
– Ґольдмунде, – сказав він, тягнучи його за собою сходами донизу, – я хочу тобі щось розповісти, щось смішне. Але оскільки ти весь такий зразковий і, мабуть, хочеш стати єпископом, дай спочатку слово товариша, що не наябедничаєш на мене вчителям.
Ґольдмунд дав йому слово без жодних вагань. Існувала честь монастиря, й існувала честь школяра, вони часом суперечили одна одній, він це знав; проте, як і скрізь, неписані закони були сильнішими за писані, й він ніколи за час навчання не ухилявся від виконання цих законів честі й учнівського братства. Говорячи пошепки, Адольф тягнув його до порталу під дерева. Він розповідав, що є кілька хороших і сміливих хлопців, до яких належить і він, які перейняли від попередніх поколінь звичай, згадуючи час від часу про те, що вони все ж не монахи, втікати на один вечір з монастиря, щоб «піти на село». Порядний чоловік ніколи не відмовиться від такого задоволення й такої пригоди, а вночі вони повернуться.
– Але ж ворота будуть зачинені, – зауважив Ґольдмунд.
– Ще б пак, звісно, зачинені, але ж у цьому-то й секрет. Існують потаємні ходи, щоб непомітно проникнути всередину, це вже не вперше.
Ґольдмунд пригадав. Вислів «піти на село» він вже чув, малися на увазі нічні походеньки учнів заради таємних насолод і пригод, а це під страхом тяжкого покарання заборонялося монастирським статутом. Він злякався. «Ходити на село» – це був гріх, було заборонено. Але він також дуже добре розумів, що саме тому «порядні чоловіки» вважають це за честь школяра, бо треба було відважитися на небезпеку, і бути запрошеним до такої пригоди означало певну винагороду.
Найбільше йому хотілося відмовитися, піти геть і вкластися спати. Він був страшенно втомлений і почувався жахливо, цілий день у нього боліла голова. Та йому було трохи соромно перед Адольфом. І хто зна, може, там за мурами, у цій пригоді, буде щось гарне й нове, щось, завдяки чому можна було б забути про головний біль, і тупість, і всіляку скруту. Це був вихід у світ, хай навіть таємний і заборонений, не зовсім похвальний, та все ж хоч якесь звільнення, якийсь досвід. Доки Адольф його вмовляв, він вагався та раптом посміхнувся й погодився. Непомітно вони з Адольфом зникли під липами на просторому, вже темному подвір’ї, зовнішні ворота якого в цю годину були замкнені. Товариш повів його до монастирського млина, де в сутінках та безперервному шумі коліс легко було прослизнути нечутно й невидимо. Перелізши через вікно, вже в темряві, вони опинилися на купі мокрих слизьких балок, одну з яких довелося витягнути й перекинути через струмок як кладку. І ось ти вже зовні, на ледве помітній дорозі, що зникає в чорному лісі. Уся ця таємничість хвилювала й дуже подобалася хлопчикові.
На узліссі вже стояв один товариш, Конрад, а після тривалого очікування приплентався ще один, великий Ебергард. Учотирьох хлопці подалися через ліс, над ними з шумом злітали нічні птахи, між