Дороги, які нас вибирають. Юрій МушкетикЧитать онлайн книгу.
землю на пар, удобрювали. Нарешті земля зародила. Працювали на ній двоє – Тетяна та Андрій, як прокляті, як каторжні. Й росли статки. Появилися клуня, хлів, комора, пара коней. Фундували нову хату – дерев’яну, на помості. Здавалося, тільки б жити. А тут – колективізація. Землю віддай, худобу віддай. Віддати – нажите таким трудом? («Дайте пожити, я й року не пожив», – казав Андрій.) Отже, в колгосп не пішли. Обклали їх «по твердому» один раз, другий. Прийшли описувати. А ту ще трапилася лиха притичина. Побачивши, що до хутора йде комнезам, Андрій закинув у бур’яни «австріяка» – гвинтівку, яку приніс з австрійського фронту, патрони ж з цинковки спішно висипав у корито для свиней, накидав туди бур’яну… Сидять комнезамівці посеред двору на моріжку, списують на папір Тетянине та Андрієве добро, а порося тим часом проломило дірку в загорожі й біжить через двір з патроном в зубах. Андрія забрали одразу й одправили в Архангельську область. За Тетяною прийшли через два тижні.
…Вечоріє. Весна. Роскаль. Веде міліціонер Тетяну та ще одного «куркуля» селом, у чоботі у нього хлипає та джв’якає. Тетяна та другий заарештований теж місять багнюку, й тоді «куркуль» каже міліціонерові: «До Ніжина – п’ятнадцять верств. Не дійдемо ми туди до ночі. І в тебе он у чоботях хляпотить. Ондечки живе мій кум. Заночуймо у нього, повечеряємо, може, й по чарці вип’ємо. А вранці кумів хлоп’як запряже коня й одвезе нас у Ніжин». Міліціонер подумав і погодився. «Куркуля» забрав із собою до хати, а Тетяну, для страховки, замкнув у коморі. Сидить Тетяна в коморі й мліє душею, серце їй болить, плаче: ні не свою лиху долю оплакує, а шкода їй покинуту негодовану худобу. Корова, либонь, жалібно стогне, недоєна, у неї мале телятко, свині верещать. Її забрали зненацька, вона не встигла навіть нічого сказати сусідам. Як же їй жаль худібоньки, виплеканої власними руками!.. Тетяна знає, куди її ведуть, знає, що не вернеться на хутір, мабуть, і хутора вже ніколи не побачить, і худібки своєї, але жаль до живини крає її серце. У коморі лише одне невелике віконечко під самою стелею. Підставила кадібець, вийняла віконце з рамою, вилізла з комори і розгаслими полями – сім верств – бігла до хутора. Порала коні, корову, свині, овечки, задала їм корму й на завтра, а тоді бігла сім верств назад, залізла в комору. І поставила назад віконце. Удосвіта міліціонер доправив її до Ніжина, а звідти відправилася в заслання.
На лісоповалі працювали шалено, термін заслання їй скоротили, врахували батрацьке минуле, й Тетяна, в якої на той час народилася дитина, поїхала до рідних країв. Андрій лишився працювати (вже по найму) ще на один рік аби поміняти буцімто втрачений «пашпорт» засланця на новий, звичайний, «чистий», для того, щоб потім легше жилося на волі (це була йому несподівана підказка від місцевого міліцейського очільника).
Приїхала вона у Володькову Дівицю, прихилитися їй ніде, пішла до своєї хати. А там – колгосп, центральне подвір’я. У хаті живе голова колгоспу, двадцятип’ятитисячник, сухотний робітник з Чернігівської музичної фабрики.