Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття. Коллектив авторовЧитать онлайн книгу.
українських земель. Щоправда, діячі лівого табору (Юзеф Пілсудський, який неодноразово бував у Львові; Тадеуш Голувко, Леон Василевський) не відкидали можливості асиміляції українців, хоча не заперечували їх залучення до співпраці з відродженою Польською державою шляхом надання певних прав у рамках автономії у Східній Галичині й ширшого самоврядування на Волині[8].
Проти польської окупації краю виступала більшовицька Росія, яка в ході «визвольного» червонокозачого походу влітку 1920 року експортувала із Харкова до Тернополя Галревком, який оголосив східногалицькі повіти Галицькою соціалістичною радянською республікою, що мала стати альтернативою ЗУНР, частиною світової революції. Більшовицька влада розпочала тиск на духовенство і підприємців, започаткувала нову русифікацію, провела масові експропріації коштовностей у єврейських родинах, ув’язнила неугодних українських і польських громадсько-політичних діячів. Чимало галичан, стрільців і старшин Галицької армії запроторено до Кожухівського концтабору під Москвою, відправлено на Соловки, багатьох розстріляно без досудового слідства.
У міжвоєнну добу провідники відродженої Польщі інкорпоровану Східну Галичину перетворили у східні воєводства – Львівське, Станіславівське, Тернопільське; Західна Галичина стала Краківським воєводством. Східну Галичину оголошено Східною Малопольщею, східними кресами, Червенською землею. Національну ідентичність місцевих галичан, як і волинян, лемків і холмщаків, офіційна Варшава зображала мішаною, здебільшого неукраїнською. Заборонено слово «українець».
Трагічне і радісне повсякдення галичан – українців, поляків, євреїв, німців, вірмен тієї доби відображено в багатьох художніх творах і спогадах. Особливо колоритно мозаїчний генетичний код регіону, насамперед Гуцульщини, розшифрував польський письменник і філософ Станіслав Вінценз, який до 1939 року мешкав біля Жаб’є (нині смт Верховина Івано-Франківської обл.), а останні роки життя провів у Франції та Швейцарії. Наведемо невеликий фрагмент його історико-публіцистичної книги «На високій полонині», який розкриває давнє Різдвяне дійство в Карпатах: «На Святий Вечір, коли час завертає, відправляється у лісах і пустках карпатських тайна вечеря, невидима і загальна бесіда… Коли закінчується тайна розмова, починається коляда. Коляда весела, відкрита, безжурна, і тому її називають християнською. Бо гірські люди вважають, що смуток – це поганство або навіть диявольська спокуса… Від початку свята ходять пастухи-колядники… Старі люди вітали коляду зі сльозами на очах. Коли під вікнами заграли скрипки і трембіти, коли задзвенів дзвіночок керівника коляди, якого називають березою, коли молоді голоси заспівали “Чи спиш, чи не спиш, господарику”, а з хати голосно відповідали “Просимо, просим, пани-колядники”. Колядники рядом ставали під вікнами, піднімаючи величезні сокири, як воїни старовіку. А в хаті перестрашені діти радісно пхалися до вікна, надіючись, що, можливо, десь у натовпі колядників сховалися
Детальніше див.: Красівський О. Галичина в першій чверті ХХ ст. Проблема українсько-польських стосунків. Львів, 2000. 416 с.; Лисенко В. Галичина в концепції польської месіанської візії.