Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття. Коллектив авторовЧитать онлайн книгу.
р-ну, с. Петрів Тлумацького р-ну, с. Мислів Калуського р-ну Івано-Франківської області). Ці вулики на одну чи дві бджолосім’ї мали переважно 12 рамок. Пасічники відгукувались про них як про зручних для роботи, з хорошим доступом до гнізда комах, до яких дивилися зверху. Український лежак виготовляли з дощок товщиною 25 мм і додатково обшивали зі всіх боків товстими солом’яними матами.
Одночасно з українським лежаком на I з’їзді пасічників України було прийнято стандарт вертикального однокорпусного вулика Дадана з низько-широкою рамкою (300 х 435 мм). У вулику вміщалося 20 рамок, були чотири заставні дошки, засувка для вічка і поличка для бджіл. Доступ до гнізда бджіл був зручний, оскільки вхід був зверху. У Галичині (Покуття і Гуцульщина) даданівські вулики, які в народі ще називали «американи» (їх сконструював американський бджоляр Шарль Дадан), поширилися у 20–30-х рр. XX ст. У с. Джурів Снятинського р-ну Івано-Франківської області ми зафіксували функціонування наприкінці 90-х рр. XX ст. солом’яних Даданів. Ці вулики виготовляли із житньої соломи, прошпареної над вогнем і плетеної на спеціальному верстаті, яку зшивали шпагатом. Зверху оббивали 20-міліметровими дощечками. Вулики стояли на підставці; льоток робили у дні, засувку виготовляли з діркованої бляхи. Усередину йшли широкі даданівські рамки.
В українців Галичини століттями виробився багатий виробничий досвід плекання бджіл. Найбільш поширеною була порода середньоєвропейської сірої бджоли, з неї особливо виділялася карпатська бджола, яка наприкінці XIX ст. займала домінуюче становище. Наприкінці XIX – на початку XX ст. у пасіках гуцулів (смт Верховина, села Зелена і Криворівня Верховинського р-ну, с. Брустури Косівського р-ну) з’явилися італійські бджоли («італієнки», «волоські», «желтобрушки»).
Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки на присадибі – у садках чи городах поблизу хат і господарських будівель, у сусідстві сіножатей, левад із річками. Наявність дерев була одним з найважливіших чинників при виборі місця для пасіки. Разом з тим потрібно було обрати під пасіку помірно сонячне місце, аби до вуликів проникало світло і тепло; тому їх переважно ставили на південному схилі, льотками до півдня чи сходу. Пасіку намагалися розташувати в тихому спокійному, зручному для бджіл, затишному від вітру місці, далеко від дороги чи іншого джерела шуму, з водою поблизу. Вулики розставляли в один або кілька рядів чи без дотримання певного порядку. У першому варіанті відстань між рядами становила не менше ніж 3 м, а між вуликами – не менше ніж 1 м. Інший спосіб розміщення пасіки – вулики ставили в ряд і накривали спільним дашком або встановлювали як «прибік» до стіни хати чи господарського приміщення.
Поряд із розміщенням вуликів на відкритому повітрі, на Гуцульщині, Бойківщині та Опіллі побутували і закриті пасіки, в яких стаціонували вулики. Для кінця XIX ст. були характерні «пасіки», які зводили із семи-восьми стін. Зверху споруду накривали дахом, а всередині був «прозір» – некрите місце, «яким мухи на пашу ходє».