Маленькі чоловіки. Луиза Мэй ОлкоттЧитать онлайн книгу.
Він хотів подарувати мені одну – біленьку з чорними цятками, але я відмовився, бо в нас не було постійного житла. Якщо хочеш, можу забрати її для тебе, – додав він, бажаючи зробити приємність товаришеві.
– Звичайно, хочу, – зрадів Томмі, – а я тоді подарую тобі мою. І вони зможуть жити разом, якщо не битимуться. Ось ці білі мишки належать Робу – їх йому подарував Франц, а кролики – Неду. Тут Демі розводить черепах: торік у нього було шістдесят дві штуки! На спині в однієї з них він надряпав своє ім’я та дату випуску в дику природу. Сподівається побачитися з нею через багато-багато років і упізнати за цими позначками. Він десь прочитав, як одного разу знайшли черепаху, мітка на якій засвідчила, що їй вже сто років. Демі такий смішний!
– А що в цьому ящику? – запитав Нет, зупинившись біля великого глибокого ящика, до половини наповненого землею.
– Тут склад черв’яків Джека Форда, – сказав Томмі. – Він їх викопує із землі й тримає тут, а потім продає нам, коли йдемо на риболовлю. Це дуже зручно, проте дорого – Джек іноді буває дуже скупим. Нещодавно мені довелося викласти два центи за дюжину, так він ще накидав найменших. Я його попередив, що копатиму собі черв’яків сам, якщо ціна не зменшиться.
А ще в мене є дві курки – оті сіренькі. Вони несуть великі яйця, які я продаю пані Баер. До речі, ніколи не беру з неї більше ніж двадцять п’ять центів за десяток, ніколи! Мені було б соромно брати більше, – і Томмі кинув зневажливий погляд на склад черв’яків.
– А чиї це собаки? – запитав Нет, уважно слухаючи розповідь про торгові операції школярів. Він також зрозумів, що заступництво такої людини, як Томмі, буде дуже корисним.
– Велика собака – Еміля. Пані Баер назвала її Колумбом, – відповів Томмі тоном господаря звіринця, який демонструє своїх звірів. Біле щеня – Роба, а жовте – Тедді. Якийсь чоловік хотів втопити їх у нашому ставку, але пан Баер йому не дозволив. Ці щенята якраз підходять для малюків, мене вони не дуже тішать. Їх звуть Кастор і Поллукс[3].
– А мені хотілося б мати ось такого віслючка. Він такий маленький, гарненький, і на ньому, напевно, так приємно їздити, – сказав Нет, згадавши, як йому доводилося довгими годинами ходити пішки і як від цього боліли ноги.
– Це віслючок Тедді. Пан Лоуренс подарував його пані Джо, щоб їй не доводилося на прогулянках носити Тедді на руках. Ми всі любимо Тобі, він такий чудовий!
А ці голуби – спільні, щоправда, в кожного є свій улюбленець. І всі пташенята, яких вони висиджують, теж спільні. Вони такі смішні – зовсім голі! Тепер їх немає, але якщо хочеш поглянути на старих, залізь нагору сходами. А я гляну, чи не знесли яєць мої Химка й Бабуся.
Нет піднявся на просторе горище й довго дивився на гарненьких голубків, які цілувалися носиками й воркували. Деякі сиділи на гніздах, інші злітали із залитого сонцем даху на вистелений соломою двір, де шість красивих корів з гладкою шерстю меланхолійно жували жуйку.
«У кожного тут є що-небудь, тільки в мене нічого немає, – подумав Нет, відчуваючи
Кастор і Поллукс – брати-близнюки, які були нерозлучними, прозвані діоскурами (тобто «синами Зевса»).