Професор Вільчур. Тадеуш Доленга-МостовичЧитать онлайн книгу.
добре, – буркнув Вільчур. – Дякую, Юзефе.
Коли слуга пішов, Вільчур пробурмотів:
– Цей Юзеф дуже розбалакався.
Насправді в цьому був винен сам Вільчур, бо останніми днями з нудьги він витягував слугу на розмови. І того дня, коли почув у сутінках, що Юзеф сперечається з кимось у передпокої, пізніше покликав його, щоб запитати, хто то був і чого хотів.
– Та то якийсь зухвалець обшарпаний, пане професоре. Він вимагав, щоб я впустив його до вас, пане професоре, і наважився, прошу вибачення, сказати, що він ваш друг.
– Друг? – здивувався Вільчур. – А він не назвав свого прізвища?
– Так, просто тільки якесь дивне прізвище. Він не виглядав, як єврей, але прізвище його цілком єврейське. Якийсь Шекспір.
Професор засміявся.
– Як його звали, Вільям?
– Саме так, пане професоре. І горілкою від нього тхнуло, я вибачаюсь, на три метри, тож я бачу, що це людина безвідповідальна, може, навіть якийсь елемент. А що вже нахалюга! Бо кажу йому, що професор не у Варшаві, то він розказує, вибачаючись, що йому вистарчить якоїсь, я просто не пам’ятаю, чого, але це щось неприємне, спіральне тіло чи щось таке. Після того як він назвав мене цембером, тобто цербером, я не витримав і викинув його за двері. Зрозуміло, що я одразу помив руки, бо від такого й різні бактерії можуть перескочити на людину.
У той же час у зачиненій кімнаті, яка не використовувалася взимку і виходила на терасу, почувся тріск розбитої шибки. Юзеф підскочив до дверей. Ледь він встиг їх відчинити, як на порозі з’явився Кипріян Омела.
– Шекспір! – вигукнув Юзеф. – Він увірвався! Поліція! Я тебе провчу!
Він схопив прибульця за комір, а позаяк переважав його зростом і силою, затряс ним, як чорт сухою грушею.
Без особливого обурення в голосі Омела вигукнув:
– Президенте, накажи своєму титанові Атласу заспокоїтися і припинити цей землетрус. Скажи йому швидко, бо я сам його знешкоджу.
Разом з останнім словом він блискавично дав Юзефові штурхана під ребра. Той його негайно відпустив і, проклинаючи, відскочив на кілька кроків.
– Юзефе, залиш його в спокої, – сказав професор Вільчур.
– Може, викликати поліцію, пане професоре? – з величезним обуренням сказав слуга.
Омела зміряв його зневажливим поглядом.
– Подзвони, архангеле, подзвони і накажи осідлати мене. Дозволь йому, президенте, віддатися в руки поліції. Не стримати сліз від того, що такої фізії, як у нього, ще немає в поліцейському альбомі. Альбом був би захоплений від його гідної фізії. Тепер відійди, негідний Лепорелло[19], і залиш нас у спокої, бо надходить вечір.
Професор подав знак рукою, і Юзеф, який готувався знову стрибнути на Омелу, знизавши плечима, попрямував до дверей.
– О дарителю всякої розкоші, – поспішно заверещав Омела, – накажи своєму мамлюкові, darling, принести трохи якоїсь їдкої рідини, якою ми можемо наповнити кишківники. Як хірург, ти повинен знати, що ніщо не має такого позитивного впливу на загоєння