Професор Вільчур. Тадеуш Доленга-МостовичЧитать онлайн книгу.
крок назад і вигукнув:
– То так? То це такі методи? Я бачу, що проти мене затівається якась змова! На мене хочете скинути вину! То, може, я маю нести відповідальність за відсутність дисципліни у клініці, за необов’язковість деяких привілейованих співробітників?.. Можна було б обурюватись, якби це був надто очевидний абсурд. О ні, дорогі мої пані й панове! Я не боюся інтриг і брехні. Не боюся відповідальності, коли це насправді падає на мене, але тепер, коли ви змушуєте мене, я не збираюся приховувати те, що думаю. Так, скажу відверто. Скільки років я керував цим закладом, і в мене подібні випадки були цілком виключені. У мене панувала абсолютна дисципліна, у мене ніхто не користувався особливими поглядами, у мене кожен повинен був з усією відповідальністю виконувати свої чітко визначені обов’язки. Може, через це мене вважали занадто суворим, вимогливим, безжальним керівником, але тоді не було можливості жартувати з людським життям!.. Отже, Донат – жертва тих порядків, які зараз панують тут. Вони вбили Доната, і заради Бога, я не відповідаю за це!..
Не лише промовлені слова, але й поза, вираз обличчя та очі Добранецького ніби дихали звинуваченням, звинуваченням проти всіх.
Серед тиші пролунав голос професора Вільчура:
– Я б хотів попросити колегу заспокоїтися і не виносити вироки. Ніхто проти вас не плете інтриг, ніхто не ставить під сумнів ваші заслуги, ніхто вас не звинувачує. Я відповідальний за все, що відбувається у клініці, я несу відповідальність.
– Саме так. І я так думаю, – відповів Добранецький з іронічною напівусмішкою, кивнув головою і вийшов з кабінету.
Після звістки про смерть Доната на операційному столі у клініці запанував гнітючий настрій. Ясно, що новина швидко розійшлася містом, і менш ніж за годину в холі клініки було повно журналістів та редакційних фотографів.
У місті тільки й було про це мови. У надзвичайних додатках наводилися лише сухі факти, але вже у самих заголовках містився вирок: «Великий співак Леон Донат помер під ножем професора Вільчура», «Перед операцією не обстежено серце», «Жертва ганебної недбалості у клініці професора Вільчура».
Варшаву трясло. Кількатисячний натовп шанувальників померлого співака зібрався перед клінікою, з людського тлуму раз-по-раз лунали вигуки на адресу професора Вільчура й лікарів узагалі. Лікар Жук, який саме виходив з клініки, мало не постраждав, а поліція з трудом змогла розігнати натовп, щоб дати дорогу кареті «швидкої допомоги», яка везла якогось пацієнта.
У самій клініці панував похоронний настрій. Лише один професор Вільчур, певно, не переривав своїх щоденних занять. Він, здавалося, не помічав виразу обличчя підлеглих чи їхню нервозність, здавалося, він не знав про нервозність, яка охопила місто, ніби й не чув галасу натовпу під вікнами.
Професор щойно закінчив вечірній обхід пацієнтів і спускався вниз, коли привезли нового пацієнта. Доктор Кольський, який асистував професорові, хотів зайнятися його прийомом, але Вільчур сам підійшов до лікаря «швидкої допомоги», щоб забрати пацієнта. З нош, з якими