Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен. Володимир ЄшкілєвЧитать онлайн книгу.
прямокутний шмат чорного оксамиту із зображенням срібного семисвічника – зовнішнього знаку Хазарської держави. Почав будувати Саркел візантієць Петрона у п’ятий рік правління імператора Теофіла, а завершив будову хорезмійський філософ Шамсутдін у третій рік правління Михаїла, сина Теофілового.[31] У дні мого перебування у Саркелі у фортеці і за зовнішнім ровом мешкало більше п’яти тисяч хазар, гузів, чорних булгар[32] і склавинів. За день у Саркелі продавали стільки телячої шкіри, скільки продають її на Константинопольському ринку за тиждень, а зброярні Білої Вежі славились на весь Великий Степ. На Лівому березі Бузану, біля Саркелу, є розорані землі, і живуть там алани – народ мирний; серед них багато християн.
Не раз я розглядав фортецю і з лівого, і з правого берегів Бузану, вночі і вдень, з різної відстані. Саркел – син і батько Великого Степу. Він, як сила посеред розлогого безсилля, – цегляно-червоний і білий серед сірого, жовтого, зеленого степового моря. Але він також є минущим серед Вічного. Степ був завжди, був задовго до Саркелу, і коли від Білої Вежі не залишиться й згадки, Великий Степ усе ще буде таким – сірим, жовтим, зеленим. За словами пророка Ісаї: «Ти звершив дивне; зумовлення древні істинні. Ти перетворив місто на купу каменю, нездоланну фортецю – на руїни».
І в одну з ночей під Саркелом, коли зірки Зоряної Мережі пророчили щось над холодним мармуром найвищих веж фортеці, взнав я Число Саркелу. Число його – десять. Так кажу я, Олексій Склавин, учень Мелхиседека та авви Леонтія…
Уперше побачив я Саркел з воза Обадії на вершині літа, в рік загибелі Аскольда, кагана київського, в п’ятий рік царя хазарського Манасії.[33] Був ранок. Степ, яким ішов караван Йосифа, ще спав у блакитному світанковому спокої, а на золотому тлі східного неба чорними стовпами з’явилися вежі Саркелу. Візничий, побачивши їх, провів долонями по своєму обличчю зверху вниз і сказав: «Ертар», що мовою гузів означає «осягнення очікуваного».
Караван підходив до Саркелу, і фортеця вже височіла в усій потузі своїй над срібною стрічкою Бузану, коли невідомо звідки з’явився загін кінних воїв. Обличчя в них були темні, широкі, з щілистими очима – обличчя печенігів. Але одяг цих воїв виглядав дивно для кочовиків: лускаті обладунки, круглі бляхи на поясі, пластинчасті сталеві шоломи й плащі з білої струменистої тканини. Очолював загін неймовірно товстий воїн у позолоченому шоломі, з поясом, геть усіяним великими золотими бляхами. Мав він одне око, на ньому був незвичний панцир із неймовірно грубої шпичастої сірої шкіри, а голос у нього був, як сурми єрихонські.
То був Ерге-багатур,[34] славетний витязь саркельський, котрий підкорив Ітхелю дванадцять племен Вовчого Степу і розбив візантійського протоспафарія[35] Віталія у битві під Таматархою, що на Меотійському озері. Але найбільшу славу Ерге-багатур здобув не у військових походах. Замолоду, коли мав ще обидва ока і гнучке, не заросле салом тіло, убив, кажуть, у землях буртасів