Квiти Содому. Олесь УльяненкоЧитать онлайн книгу.
карт і вирікає:
– Вулиця – це те, де немає солодкої нудьги за минулим, за майбутнім, де просте розуміння, як любов, зникає в суспільній тріскотні про хліб насущний. Ми маємо прекрасний сурогат – секс. А це вже цивілізація…
Зося сидить серед десятка охламонів з тонкими шиями, витонченими жіночими пальцями, і вони дивляться на нього, як на божество. Він найперший катала в столиці. Він обкатував синків міністрів, генсеків разом з їхніми виблядками. Він сидить і пророцтвує, але не знає, що цьому скоро настане край.
– Вулиця якраз те, де люди знають, як жити, а живуть так, як вимагає від них розуміння сліпоти наступного дня…
Через тиждень Зося програється в пух, залізе в борги, знову програється. І тоді в екзальтації, щоб не звертатися до свого впливового тата, вижлуктить три пляшки горілки, зажере пачкою етаміналу і при свідках чесного катрану відрубає кисть лівої руки.
– Вулиця – це безліч перспектив, що сходяться і розходяться, сплітаючись вузлом на вашій горлянці…
Я завжди знав, що коли ти нічого не тямиш у музиці, то не фіг сідати за піаніно. І тут немає ніякої ані моралі, ані романтики. Напевне, це і трапилося із Зосею, зі мною і моїм поколінням. Але і це б не було правдою. Ми прийшли на вулицю, як на великий атракціон. Нам невідома була надія, щоб виживати. Ми були приживалами на вулицях столиці, а тому швидко її окупували. Бо ми були розумними, сильними, молодими.
Нині ми оглухлі і сліпі, як кроти, що їх водою повиганяли із темних затишних дір. Ось так, якщо ви щось зрозуміли з усього цього. І таке буває.
Після того випадку, з власноруч відрубаною рукою, трохи поваландавшись серед професійних катал, Зося, у якого мораль розв'язалася, як шнурок на черевику, ще в утробі дорогої матусі, кинувся освоювати новий бізнес. У сенсі – ні фіга не робити, отримувати гроші і трахати молоденьких дівчаток. У своєму роді, Зося був педофілом. Якщо вірити лікарям з дурдомів, де ми якось із Зосею навперемінки поперебували. Але із Зосею була своя хроніка. Тупість щодо моралі. Кінець і мораль не дружать. Але він не був полишений романтики. Зося любив музику. Особливо класичну. Бетховен, Бах, Моцарт там. Ну, звісно, і шансон. Зося навіть писав вірші. Паскудні, але вірші. Щось про сонце, квітки та кохання. Для дванадцяти– чи тринадцятилітніх сцикух. Цього вистачало. Він ще малював. Писав картини. Такі ж невиразні, як і сам. Досить бідово торгував польською біжутерією, сколотив капітал. У тата виклянчив дачу під майстерню і влаштував щось подібне, як і в цій богадільні, за винятком того, що командував він цілим полком прищавих дівиць. Там-то він і знюхався з Тоцьким та Фармагеєм, тобто під час удосконалення творчих сил та педагогічної діяльності. Останній благополучно почив у віці сорока п'яти років від проривної виразки. Перебудова розкручувалася на всі сто, Фармагей справно, на всі сто, торгував іконами, антикварною рухляддю, картинами – Саврасовими, Шишкіними, ну, усім тим мотлохом, що знову почав входити в моду, який «нові» розвішували по кухнях