Маленькі жінки. Частина 1. Луиза Мэй ОлкоттЧитать онлайн книгу.
Старенький гість так захопився цією справою, що не помітив, як Пол – папуга тітки Марч – ухопив його перуку. Уявивши це, хлопчик відкинувся на спинку стільця і сміявся так, що з його очей потекли сльози, а покоївка навідалася до кімнати, щоб зрозуміти, в чому справа.
– О! Це просто шедевріально! Розкажете щось іще? – сказав він, піднявши обличчя над високою диванною подушкою.
Натхненна цим маленьким успіхом, Джо розповідала Лорі про всі свої п’єси, ділилася планами, надіями й страхом за долю батька. Джо описувала Лорі найцікавіші події маленького світу, в якому жили сестри. Потім вони говорили про книжки, і, на радість Джо, з’ясувалося, що Лорі любить їх так само, як і вона, й читав навіть більше.
– Якщо вам так подобаються книжки, спускайтеся вниз та подивіться наші. Дідусь поїхав, тож вам не потрібно боятися, – сказав Лорі, встаючи з дивану.
– Я нічого не боюся, – відповіла Джо, хитнувши головою.
– І все-таки, гадаю, у вас є якесь слабке місце, хоч, справді, дідуся боятися не варто, – вигукнув хлопчик, дивлячись на неї з великим захопленням. Але глибоко в душі він знав, що насправді вони мають всі підстави трохи боятися старого пана. Особливо, якщо він повернеться не в гуморі.
Атмосфера всього будинку справляла тепле враження. Лорі повільно вів Джо через кімнати, щоб вона встигла розглянути все, що її зацікавило. І ось, нарешті, бібліотека. Гостя заплескала в долоні й почала стрибати – так було завжди, коли її радості не було меж. У бібліотеці були не лише книжки, а й картини, статуї, різні засклені маленькі шафки, повні монет і раритетних речей, стільці у формі гондоли з дуже відкинутою спинкою, дивні столи, бронзові прикраси, і, що найприємніше, тут знаходився величезний відкритий камін, прикрашений декорованими кахлями.
– Яке багатство! – зітхнула Джо, занурюючись у глибину велюрового стільця. – Теодор Лоуренс, ви маєте бути найщасливішим юнаком у світі, – захоплено додала дівчина.
– Хлопець не може жити одними лише книжками, – хитнув головою Лорі й сів навпроти.
Він хотів було сказати щось ще, аж тут продзвенів дзвінок, і Джо злетіла зі стільця, з тривогою вигукуючи:
– О, Боже! Це ваш дідусь!
– То й що? Ви ж казали, що вам немає чого боятися, – відповів Лорі, в голосі якого чулися нотки сарказму.
– Гадаю, я все-таки трохи боюся його, але не знаю, чому. Адже Мармі сказала, що я можу прийти до вас у гості, і я не думаю, що вам стало від цього гірше, – сказала Джо, трохи заспокоївшись. Проте погляду від дверей не відвела.
– Мені набагато краще, і я дуже вам вдячний. Тільки боюся, що ви втомилися від розмов зі мною. Це було так приємно, що я не міг зупинитися, – з вдячністю мовив Лорі.
– Там лікар, пане. Він хоче оглянути вас, – сказала служниця, зайшовши до кімнати.
– Ви не заперечуєте, якщо я залишу вас на хвилину? Мабуть, треба побачити лікаря, – галантно мовив Лорі до своєї гості.
– Звісно! Тут так гарно, що я із задоволенням почекаю вас, – сказала Джо, захоплено