Повія. Панас МирнийЧитать онлайн книгу.
саме?
– Так. Змандрував кудись. На заробітки пішов, чи що; тільки як пішов – то й слух за його запав… Бідна мати часом до нас прийде; розпитує за тебе – і плаче-плаче, розказуючи за свого… «Чи йому недобре дома жилося? чи він у чому недостачу терпів?… Ніт же, узяв у голову: на заробітки піду! І пішов, і скрився, мій сокіл, і нема від його ні вістки, ні чутки!..» Та так плаче, так плаче, сердешна мати!..
Канікули не забарилися пробігти. Петро знову в дорозі. Виряджав його батько, наставляючи; виряджала мати, наказуючи, щоб стеріг себе, не давався у руки лихим людям, котрих тепер стілько розвелося, що хотять в достачах усіх порівняти, – зрікаються свого добра, свого роду і йдуть на неминучу погибель… «То – лихі люди!» – каже мати. А серце Петрове болить разом з матернім серцем… Йому вчувається пісня голодного люду; йому ввижаються їх недостачі, чорні коряві руки, попечене обличчя, їх нечесані кустраті голови… Ось ціла вервечка їх, з засуканими по лікоть руками, з перегнутими спинами, ворушаться по жовтій ниві… Як крюк журавлів, тихо-помалу сунуть вони уперед та вперед, колишучись-хитаючись; поперед їх – стіна жита; позаду – як побите військо, снопи лежать рядами… Кланяються довгі стеблі додолу, – лягають під їх зубчастими серпами… Сонце стоїть над головою; пече, а не гріє. Біжить піт з женців, заливає очі, капає з носа, мов з лійки. А вони все колишуться, все посуваються далі та далі… Ось підвелася одна молодиця у чорній дерзі, підперезана червоною крайкою. Ухопилася вона від нестямки руками за спину і, охаючи, розгинається.
– Боже поможи! – обізвався Петро з воза.
– Спасибі.
– Своє жнете?
– Ні, панське.
– А з якого?
– З десятого…
Машталір зупинив коней, даючи волю паничеві побалакати.
– Поганяй! поганяй швидше! – каже Петро.
Коні рвонули; курява знялася – і видно тілько було, що молодиця знову схилилась, – і знову заколихалася ü постать. Далі курява усе закрила. «Лихі, лихі люди!» – думається Петрові, а серце його щемить-боліє. Окриває його важка туга; обгортають голову чорні думки; а перед очима – з одного боку мати шепче: «Лихі люди!», – а з другого – вони, лихі, і вказують йому на тілько що минуле поле. «Дивись! дивись!» – мов кажуть їх понурі очі… Петро і без того бачить… «Ой мати, мати! ти ж учиш любити!» – шепче Петро… Виривається з його душі крик журби, лемент горя і росте, росте у його серці, окриває думками голову, ширить-просторить перед очима знайоме поле, перегнутих людей…
– Скільки раз по зеленій весні
Бачиш вас по долинах розлогих?
Чуєш ваші тяжкії пісні,
Ту голодну молитву до Бога? —
шепчуть гарячі уста Петрові…
І тепер, тілько вийди на шлях,
Ховрашки мов, розкинулись люди
По безкраїх розлогих степах,
І їх пісня тугу мою буде
Та туга з їх сльозами зросла,
У нужді та неволі кохалась,
Через те і важкая безмірно така,
І, як степ той, – широка – без края.
Далі… далі… Степи широкі; могили високі; села з дрібною дітворою, що в одних сорочках,