Повія. Панас МирнийЧитать онлайн книгу.
крило – і прикрила ним світ. Заблищали зорі у небі, як очі у добрих діток; зароїлися-заворушилися вони, мов живі; одна з їх зірвалася – і огненний слід переписав небо; загорілося зарево за горою, де сходив місяць; ось і він виткнувсь – здоровий, червоний, кривавий. Заходили легкі тіні понад землею, мов душі померлих або сонні причуди. Мир утихав після денної праці: згорталися його натруджені руки – одпочивали; німіли важкі болі у серці – затихали; закривалися натомлені очі – засипали. Сон, як добра мати, чарував усе чарівничим спокоєм, прикривав стиха темним пологом. Все заснуло під його добрим поглядом; заснуло, щоб назавтра прокинутися знову, з ясним сонцем проснутися на нове змагання з життям, з новими окріплими силами, і знову оголосити світ своїм гуком, своїми слізьми і радістю, котрі, як і кожен день, зіллються у один гомін, у один голос, і понесуться над розбудженою землею. Не спали тілько записні гуляки; не спали калічені дівчата; не спали матері, доглядаючи недужих дітей; не спали голодні й холодні, котрим денний заробіток не приніс ні шматка хліба – загасити голодну згагу, ні ганчірки – прикрити голе тіло… Вони тілько дрімали – і страшна була та дрімота! З ними дрімала земля, і колихали ту дрімоту співучі соловейки, а доглядав місяць своїм блідим поглядом…
І все се бачили, кому хотілося бачить; все се знали – кому хотілося знати… Ніхто тілько сього не бачив і не знав з тих безталанних жильців темного непривітного дому, що стояв над горою і дивився з провалля своїм похмурим поглядом… Не бачив сього нічого ніхто з тих, кого лиха доля завела у ту господу німоти, мороку, душної і тихої смерті. Ясний ранок розцвітав над темною землею, – для їх було все рівно: темно та сиро; жаркий день змінив свіжий ранок, – а в їх сіро та вогко; вечір зогнав день, – німо та нудно; ніч наряджена вийшла, – а в їх похмурих келіях засвітилися мутні очі непроглядних дверей… І здавалося – заглядали вони глибоко в душу; нігде було сховатися від їх мутного погляду, від їх холодного дозору. І мучилися безсонними німими муками страшні оті жильці! Краще б зарево пожежі світнуло на їх; краще б воно обняло їх в огненному вихрові світа, обернуло у попіл, – ніж невеличка частина його, що лукавий чоловік повернув на потребу собі, загнавши в ґніт лойової свічки, – темними муками добивала кожну душу! Муки були такі тихі, і такі довгі, що мов і не ворушилися, і все, здається, так застигало, хололо, костеніло. То був страшний сон з видющими очима; живий сон з сонною душею… Під ним тліли і догоряли живі душі.
Петро Федорович не спав, як і вчора. Перед його розкритими очима носилася знайома жовта пляма, а серед неї метушилися тіні прошлого.
Знову перед ним хата, тілько не та невеличка хатка у невеличкому місті, де доглядав його добрий материн погляд, – у великому місті, велика хата. Не видно тута того порядку, що в першій; не чутно того тепла, що гріло його там, – широка, висока, з сірими вогкими стінами. Серед хати – стіл; попід стінами – кроваті. Ранок. За столом сидить Шестірний і товче якусь книжку, його очі застряли в їй, як гостра стріла; його зуби переминали якісь невнятні слова; лице грало краскою, одрадою… Щось, видно, хороше твердив Шестірний! На одній кроваті лежить Жук, задравши голову