Енн із Зелених Дахів. Люси Мод МонтгомериЧитать онлайн книгу.
то найбільшим нещастям було втратити Кеті Морис. Вона теж почувалася нещасною, я знаю, бо плакала, коли поцілувала мене на прощання через дверцята книжкової шафи. У пані Хаммонд не було книжкової шафи. Але біля річки неподалік від будинку тяглася зелена долина, і там жило чарівне відлуння. Воно повторювало кожне сказане слово. Я уявила, що це дівчинка, на ім’я Віолетта, і ми з нею дружили. Я полюбила її майже так само, як і Кеті Морис… не зовсім, але майже так само. Увечері напередодні мого від’їзду до притулку я сказала Віолетті «Прощай», і її «Прощай» повернулося до мене зі сльозами в голосі. Я так прив’язалася до неї, що в мене не вистачило духу уявити душевну подругу в притулку… навіть якби там був простір для уяви.
– Гадаю, дуже добре, що його там не було, – сухо завважила Мерил. – Я не схвалюю подібних дурниць. Ти, здається, сама віриш у свої вигадки. Тобі буде корисно мати справжню живу подругу, щоб у тебе не було таких фантазій в голові. І не розповідай пані Баррі про цих своїх Кеті Морис і Віолетт, а то вона подумає, що ти верзеш нісенітниці.
– О ні, не розкажу. Я можу говорити про них не з кожним – занадто священна для мене пам’ять про них. Але вам мені захотілося розповісти… О, дивіться, яка велика бджола вилетіла з суцвіття! Подумати тільки, жити в такому прекрасному місці – в суцвітті яблуні! Уявіть, спати у квітці, коли вітер тихенько її похитує. Якби я не була людиною, то хотіла б бути бджолою й жити у квітці.
– Вчора ти хотіла бути чайкою, – фиркнула Мерил. – Гадаю, ти дуже непостійна. Я веліла тобі вчити молитву, а не розмовляти. Але ти, здається, не в змозі мовчати, якщо поблизу хтось може слухати твою балаканину. Піди до себе в кімнату й учи там.
– О, я знаю вже майже всю… крім останнього рядка.
– Добре. Роби, що я звеліла. Піди до своєї кімнати й довчи як слід. І залишайся там, поки я не покличу тебе допомогти мені приготувати чай.
– Можна мені взяти квіти з собою? – попросила Енн.
– Ні, не варто засмічувати кімнату квітами. І взагалі, слід було залишити їх на дереві.
– Я теж відчула, що не слід скорочувати їхнє чарівне життя, – сказала Енн. – Якби я була квіткою, то не хотіла б, щоб мене зірвали. Але спокуса була непереборною. Що ви робите, коли стикаєтесь з непереборною спокусою?
– Енн, ти чула, що я звеліла тобі йти в кімнату?
Дівчинка зітхнула й потихеньку рушила до мезоніну. Там сіла на стілець біля вікна й повела дала:
– Ну ось, я вже знаю всю молитву. Я вивчила останнє речення, поки підіймалася сходами… Тепер я уявлю, що ця кімната виглядає зовсім інакше й такою вона залишиться назавжди. Підлога вкрита білим оксамитовим килимом в яскраво-червоних трояндах, а на вікнах яскраво-червоні шовкові штори. Стіни обвішані гобеленами із золотої й срібної парчі. Меблі з червоного дерева. Я ніколи не бачила червоного дерева, але це звучить розкішно. Тут канапа, вся завалена чудовими шовковими подушками – рожевими, блакитними, пурпуровими, золотистими, і я граціозно розкинулася на них. Я бачу своє зображення в чудовому великому