Енн із Зелених Дахів. Люси Мод МонтгомериЧитать онлайн книгу.
Я забула запитати про це в пані Спенсер.
– Так, звичайно, струмок прямо за нашим двором.
– Чудово! Жити біля струмка завжди було моєю мрією. Та й подумати не могла, що вона здійсниться. А хіба не чудово було б, якби мрії завжди ставали реальністю? Але тепер відчуваю себе майже щасливою. Я не можу бути цілковито щасливою, бо… о, як би ви назвали цей колір?
Вона перекинула наперед через худеньке плече одну з довгих блискучих кіс і показала Метью. Метью не звик судити про відтінки жіночих локонів, але тут сумнівів бути не могло.
– Рудий, так? – сказав він.
Дівчинка знову перекинула косу на спину й зітхнула так глибоко, наче цей подих підіймався від самих її стоп і давав вихід всім багатовіковим стражданням.
– Так, рудий, – наче остаточно змирившись зі злою долею, покірно проказала вона. – Тепер ви розумієте, чому я не можу бути цілковито щасливою? Ніхто з рудоволосих не зміг би. Я не засмучуюсь так глибоко через інші речі… веснянки, зелені очі й сухоребрість, бо можу уявити, що в мене шкіра, як пелюстки троянд і чарівні променисті фіалкові очі. Але навіть в уяві не можу позбутися рудого волосся. Хоч дуже стараюся. Я повторюю собі: тепер у мене блискуче чорне волосся, чорне, як вороняче крило. Та все намарне, я знаю, що воно просто руде, і це розбиває мені серце. Це буде трагедія всього мого життя. Я читала одного разу в романі про дівчину, в якої була трагедія всього її життя, але не через руде волосся. У неї були золоті локони, що спускалися з алебастрового чола. Що таке – алебастрове чоло? Мені так і не вдалося з’ясувати. Ви не могли б мені пояснити?
– Мм… ні, боюся, що не можу, – відповів Метью, в якого вже паморочилась голова. Він знову відчував себе на каруселі, куди потрапив у дитинстві, піддавшись на умовляння незнайомого хлопчика.
– Ну, у всякому разі, це було щось чарівне, бо вона описана божественно красивою. Ви коли-небудь уявляли, що відчуває людина, яка божественно красива?
– Мм… ні, ніколи, – зізнався щиросердно Метью.
– А я це часто уявляю. А яким ви хотіли б бути, якби вам запропонували вибирати, – божественно красивим, приголомшливо розумним або добрим, наче янгол?
– Мм… я… точно не знаю.
– Я теж не знаю. Ніяк не можу вирішити. Але це не має значення, бо я, мабуть, ніколи не стану такою. І вже напевно ніколи не буду доброю, як янгол. Пані Спенсер каже… О, пане Катберте! О, пане Катберте!! О, пане Катберте!!!
Насправді це не були слова пані Спенсер, і дівчинка не випала з кабріолета, та й Метью не зробив нічого дивного. Просто вони проминули поворот й опинилися на Авеню.
Авеню жителі Ньюбриджа називали відрізок дороги в чотириста чи п’ятсот ярдів завдовжки, обабіч якої росли велетенські яблуні, які за багато років сплелися гіллям, утворивши тунель. Нині над подорожніми був один суцільний навіс зі сніжно-рожевих запашних суцвіть, під колеса кабріолета лягав пурпурний присмерк, а далеко попереду виднівся шматочок вечірнього неба, блискучий, як величезне стрілчасте вікно