Сіддхартха. Паломництво до країни сходу. Герман ГессеЧитать онлайн книгу.
target="_blank" rel="nofollow" href="#n_9" type="note">[9]: «Щира правда, ще одне ім’я в брахмана – істина, і хто про це знає, той входить щодень у царство небесне[10]». Нерідко те царство небесне здавалось йому вже недалеким, однак жодного разу він не досягав його цілком, ніколи не погамовував спрагу до кінця. І з-поміж усіх мудрих і наймудріших, яких він знав і повчання яких з насолодою слухав, з-поміж усіх них не було жодного, хто осягнув би його, царство небесне, цілком, хто погамував би її, споконвічну спрагу, цілком.
– Говіндо, – сказав якось Сіддхартха до товариша, – Говіндо, ходімо, любий, під баньянове дерево – повправляємось у самозаглибленні.
Прийшли вони під баньянове дерево, посідали: тут – Сіддхартха, кроків за двадцять – Говінда. Поки той сідав, готуючись промовити Ом, Сіддхартха вже стиха проказував вірш:
Ом – це лук, стріла – це душа,
У Брахмана лучить стріла,
І вцілити треба конче.
Згодом, коли вони повправлялись, як завжди, у самозаглибленні, Говінда підвівся. День добігав кінця, час було готуватися до вечірнього обмивання. Говінда покликав товариша. Сіддхартха не озвався. Він сидів, занурившись у себе, і його застиглий погляд був спрямований кудись у далечінь, а з-поміж зубів ледь виднівся кінчик язика; здавалося, Сіддхартха не дихає. Так він сидів, поринувши в себе, зосередивши думку на Ом, націливши душу, мов стрілу, у Брахмана[11]…
Одного дня містом, де жив Сіддхартха, проходили самани – прочани-аскети; троє виснажених, згаслих чоловіків, не старі й не молоді, з укритими курявою, покривавленими спинами, майже голі, опалені сонцем, повиті самотністю, чужі й ворожі світові, – зайди й худоребрі шакали в царстві людей. Від них ішов гарячий дух потамованих пристрастей, виснажливого обов’язку, жорстокого самозречення.
Увечері, як минула година самоспоглядання, промовив Сіддхартха до Говінди:
– Завтра вранці, о друже мій, Сіддхартха піде до саман. Він стане саманою.
Почувши ці слова й побачивши на застиглому товаришевому обличчі рішучість, тверду й невідворотну, як пущена з лука стріла, Говінда зблід. І тієї ж миті, із першого погляду збагнув: «Ось воно й починається, тепер Сіддхартха піде своїм шляхом, доля його вже пускає паростки, а разом з його долею – і моя». І Говінда став блідий, мов суха бананова лушпинка.
– О Сіддхартхо! – вигукнув він. – А батько ж тобі дозволить?
Сіддхартха подивився на товариша так, ніби ще не зовсім прокинувся від сну. І враз прочитав у Говіндиній душі все – прочитав страх, прочитав покору.
– О Говіндо, – мовив він стиха, – нащо нам марнувати слова? Завтра на світанні я починаю жити життям саман. Тільки не кажи про це більш нічого.
Сіддхартха ступив до комірчини, де на личаній маті сидів батько, мовчки став і стояв доти, доки батько відчув, що позад нього хтось є. І озвався брахман:
– Це ти, Сіддхартхо? Кажи вже, що маєш сказати.
І промовив Сіддхартха:
– З
…
…